Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили — заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.
— Отже ж ну! — лайнувся Сашко Циган, — А стривайте, зараз!
Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій…
І раптом…
Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули…
— Ой! — приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.
Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.
— Сашко!
— Сашко!.. Цигане!
Кволий стогін почувся у відповідь.
— Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!
Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.
— При… привалило… Нога болить дуже… А… ви… як?
— Та нас-то не зачепило. Тільки… не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.
— Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай… я ондо намацав… тягни…
Щось загрозливо заскрипіло.
— Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться, — прохрипів Сашко Циган. — Звалиться… Тоді все!
— То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо… А ти ж як? Болить дуже?
— Б-болить… Перелом, мабуть… — Сашко Циган не міг стримати стогону.
Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.
— Цигане, — тонким тремтливим голосом сказав Марусик. — Ти не мовчи, знаєш… Ти… давай с-стогни, кричи навіть, не соромся… Цигане, ти ж там ближче до… до… ти щось там бачиш? Бо ми — нічого…
— Бачу… Намет… Ох!., бачу…
— Стогни… Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю… — Марусик мало не плакав.
— Дарма… Вони не прийдуть… Вони ж… Ох! Ох!.. Якби… вони б уже…
— Вони, мабуть, подумали, що то грім, — сказав Журавель. — Вони не могли подумати, що…
— Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..
— Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що…
Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.
— Тримайся, Цигане! Тримайся, — благальним голосом раз у раз просив Марусик.
І Журавель у розпачі повторював за ним:
— Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!
Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.
То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.
Вони втратили відчуття часу. І враз…
Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.
Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив'язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?
І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч… "Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!.."
І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: "Бровко-о!", вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося…
Але головне — він збагнув одразу, що хлопці в біді.
Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету…
Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.
— Що таке? Чого це ти? — спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.
— Вас іст лос?
Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.
І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.
— Хлопче! Ти живий? — кинувся до Сашка Цигана пошрамований.
Циган тільки простогнав у відповідь.
Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:
— Ти один чи ще хтось там є?
— Ще двоє…
Знову кілька слів німецькою, і старий "ковбой" та лисуватий кинулися до "мерседеса". Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.
Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.
Бровко спершу мотався по подвір'ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.
Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.
Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана. Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.
Бровко тужливо завив. — Треба в лікарню. Негайно! — сказав пошрамований. Старий "ковбой" обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.
— Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня, — пошрамований уже одчиняв дверцята "мерседеса". — Швидше!
Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу…
От зараз… зараз… зараз…
— Доннер веттер! — лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.
— Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було! — пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим "ковбоєм", — той тримав на руках Сашка Цигана.
Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. "Мерседес" почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:
— Не треба!.. Там теж… Дайте лопату! Ми… ми… закидаємо. Ми…
Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.
Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.
Хто ж знав, що таке станеться?
По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.
Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.
Здавалося, що він плаче.
Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті…
— Досить. Проїде… І справді, "мерседес" трохи пробуксував, але проїхав.