Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.
— Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.
Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!
Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.
— Дивно, — знизав плечима Сашко Циган. — По-моєму, їм давно можна було б і починати.
— Це вони хочуть збити нас з пантелику, — сказав Марусик. — Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.
Журавель промовчав.
— Може… Може, й чекають, щоб поснули, — погодився Сашко Циган. — Але не на тих напали. Ходімо!
Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям
покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.
Кращого місця для перепони й не знайдеш.
Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.
Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.
— Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися! — закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.
— Але, хлопці…— сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю. — Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.
— То що ти пропонуєш? — скривився Сашко Циган,
— Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.
— Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,
а вже тоді…
— Нема питань! — підтримав Сашка Цигана Марусик.—
А то будемо вечеряти, а вони…
— Ну гаразд, — погодився Журавель. — Тільки давайте швидше, а то…
Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.
Журавель так старався, що держак його заступа раптом — хрусь! — і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз…
Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.
— Їсти менше треба! — прошипів Сашко Циган. — А то таку силу наїв, що все ламаєш.
Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:
— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.
— Одійди.
— Не заважай.
Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:
— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.
— Знаєш, біжи додому, — сказав Сашко Циган. — Справді, там уже хвилюються. А ми потім.
— Ні! — замотав головою Журавель. — Без вас не піду. Дай я покопаю.
— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.
Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.
— Ну дайте… Ну!
Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.
— На вже. Покопай трохи.
Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.
Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.
У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.
— Ну все! Годі! — сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.
— Ну, слава богу! — сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.
Мати мовчала, поки не підійшли.
— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи, — усміхнулася мати. — Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?
— Та ми… ми черв'яків копали, — затинаючись, сказав Журавель.
— У три заступи. І так, що аж зламали одного? — спитала бабуся.
— Та то вони, мабуть, скарб шукали… Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.
— От які ж ви! Од вас не сховаєшся, — замість Журавля відповів Сашко Циган. — Шукали. Правда. Але… — Він зітхнув і розвів руками.
— Ех ви, копачі! — лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю). — Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.
Після вечері хлопці пішли "спати" — подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).
На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.
— Почекаємо, поки повкладаються, і тоді…— сказав Сашко Циган. — Тільки справді не засніть.
Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.
Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.
Несподівано загавкав Бровко.
— Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить! — засичав на нього Сашко Циган.
Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:
"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю… Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"
Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:
— Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!
Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.
Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.
Став накрапати дощ.
— О! Цього ще не вистачало, — буркнув Сашко Циган.
— Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода — найкраща, — із знанням справи заперечив Марусик.
У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.
— Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату, — сказав Сашко Циган.
І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.