— Ну, може, я ті слова про загінку й не сказав, — почав виправдовуватися Журавель. — Хіба дослівно запам'ятаєш? Але про те, хто за неї працює, поки вона в Кощія сидить, точно сказав… Точно!
— Ну, давай просторікуй далі,— поблажливо усміхнувся Сашко Циган. — То не має значення. То я просто так.
— Та не вигадую я! Слово честі! От! Тільки збив…
— "Так давайте…" — підказав Марусик.
— Ага…
"Так давайте, — кажу, — її загінку прорвемо…"
Ви на мене подивилися без особливого захоплення.
"Давай", — зітхнув ти, Сашко Циган.
І ти, Марусик, сказав: "Давай", — і теж зітхнув.
"Ну, гаразд, — мовив Мить Митьович. — Зараз я вас у вчорашній день перенесу".
Тільки тепер я помітив, що в нього на обох руках по великому годиннику. На лівій руці годинник звичайний, на якому цифри розташовані зліва направо, як то кажуть, за годинниковою стрілкою. А на правій руці годинник незвичайний — цифри на ньому ідуть справа наліво, проти годинникової стрілки (там, де одинадцять, — один, де десять, — два і так далі).
Узяв Мить Митьович і почав із скреготом переводити їх стрілки на цьому незвичайному годиннику, що на правій руці.
Повний оберт зробив і каже:
"От ви й у вчорашньому дні. Маєте двадцять чотири години. Але вам стільки й не треба. Вам треба на трьох близ чотирнадцяти робочих годин, тобто по неповних п'ять на кожного".
"Не страшно", — бадьоро сказав я.
"Скажіть, а в майбутнє ви можете переносити?" — спитав Марусик.
"Можу, — мовив Мить Митьович. — Ото на лівій руці в мене хронометр майбутнього. Я знаю, що ви нетерплячі, але не квапте часу, хлопці. То ні до чого. Час — то найцінніше, що є на світі. Цінуйте кожну мить. Ваша доба почалася, хронометр уже цокає хвилини. Ставайте до роботи, не марнуйте часу. Мало що може перешкодити. Ніколи ж не вгадаєш, що трапиться попереду. Ну, працюйте. А я на кілька годин у відрядження гайну у Південну півкулю, на мис Доброї Надії".
І Мить Митьович зник.
Дивлюсь, а ми вже на буряковій плантації.
"Що ж, давайте!" — кажеш ти, Сашко Циган.
Закачали ми рукава й почали. Ну й капосна ж то робота — проривати буряки! Хто її видумав!
Вже через півгодини ми й розігнутися не могли. Поперек болить, руки затерпли, печуть вогнем. Як ті дівчата величезну, аж до крайнеба, плантацію обробляють? І ніяка механізація тут не допомагає, міжряддя машиною обробити можна, а от у рядках, щоб зайвину вирвати, щоб тільки одненького бурячка лишити, щоб же він міг нормально розвиватися, — тільки руками.
Чи знаєте ви, міські хлопці й дівчатка, яким солоним потом дістається отой солодкий цукор?!
Гну я горба і тільки раз у раз піт з лоба рукавом витираю. Важко!
Сашка Цигана я краєм ока бачу, він поряд зі мною сопе. А про тебе, Марусику, якось не думаю. Не бачу — значить, відстав трохи.
Потім обернувся. Гульк, а ти метрів за двадцять від нас сидиш на землі, лікоть на коліно поставив, голову підпер і усміхаєшся.
"Цигане, — кажу, — дивись, що робиться!"
Ти, Циган, глянув та як лайнешся:
"Ах ти ледацюга! Ми жили рвемо, а він сидить та ще й усміхається!"
І раптом ми помічаємо, що в тебе, Марусику, в роті… вогонь… Усміхаєшся ти, зуби шкіриш, і крізь зуби вогонь пашить. Як ото, знаєте, головешка тліє.
Ти, Марусику, не ображайся, я ж не спеціально. Так мені приснилося. Слово честі! Та й не винен був ти. Бо підступи царя Добрила та цариці Злагоди (до речі, потім тітонька Незабудь, вони тими іменами тільки хитро прикривалися, щоб ввести в оману свої жертви, а вони ж були звичайнісінькою лихою силою і насправді звали їх цар Доб-Рило і цариця Зла-Года).
Ми з Циганом перезирнулися розгублено. Що робити? — порадитися ні з ким. Мить Митьович у відрядженні аж у Південній півкулі на мисі Доброї Надії.
А ми ж зовсім не знаємо, що робиться у тих випадках, коли в людини вогонь з рота пашить. І лишати тебе так не можна. Це ж дуже шкідливо для здоров'я. Ми царя й царицю побачили і зрозуміли, чиїх рук то справа. Вони визирали з-за твоєї спини (маленькі такі зробилися, наче лялькові), і хихикали, і пританцьовували, зовсім як діти.
Ех, розсердився тоді Сашко Циган та як закричить: "Опудало ти, Марусику, черевик і більше нічого! Знайшов, кого слухати, кому піддаватися!"
Тут і я не витримав, докинув кілька слів.
Але на Марусика те не подіяло аж ніяк. Навіть навпаки. Чим більше ми лаялися, тим більше пашів вогонь з його рота. І тим більше хихикали й пританцьовували цар і цариця.
"Слухай, — кажу я, — може, давай по-доброму".
І до нього:
"Марусику, друже, ми ж тебе любимо. Нащо вона тобі, та пожежа в роті? Ти ж гарний хлопець. Згадай, як ми гарно вчора з Тайфун Марусею співали…"
Бачу, цар і цариця хихикати перестали, не танцюють, дивляться занепокоєно.
Тут і ти, Цигане, підключився.
Теж став пригадувати різні гарні хвилини, разом з Марусиком пережиті. Такий дует у нас вийшов, як в опері.
Слухав ти, Марусику, слухав… Бачимо, пригасає в тебе в роті вогонь.
А цар і цариця раптом почали зменшуватися, зменшуватися, — раз! — і зникли.
І як зникли вони, то й вогонь у тебе в роті згас.
Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє.
Безсилий, наче після важкої хвороби, похилився ти, Марусику, на землю. Ми — до тебе. Лежиш ти, в небо скляними очима дивишся і мовчиш. Ми й так і так до тебе — мовчиш, не озиваєшся.
А час же йде. Скільки вже ми згаяли через усе те!
Вірно казав Мить Митьович: ніколи не вгадаєш, що трапиться попереду.
"А знаєш що, — кажеш ти, Цигане. — А давай його загінку прорвемо, хай полежить трохи, одійде".
"Давай", — кажу.
І взялися ми в чотири руки тобою не зроблене доробляти.
І, дивна річ, здалася нам робота не такою важкою, як перше. З таким ми її завзяттям упорали. Не зоглянулися, як і до своїх рубежів дотяглися.
Тільки спини розігнули, щоб дух перевести, — глядь! — біжиш до нас ти, Марусику.
"Спасибі,— кажеш, — друзі!"
І в очах — сльози.
Зрадів я — страх! Та як затягну на повний голос:
Піть-піть-піть!..
Тьох-тьох-тьох!
Ай-я-я! Ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав!..
А ви як підхопите!
І всі втрьох — до роботи. І вже втоми наче й не відчуваємо.
Що й казать, не всяка робота приємна й легка. Але й найважчу можна робити без муки, як настроїтися. Як переконати себе, що її треба зробити, що ти мусиш її зробити.