— Нема питань! — Марусик сказав і вже тоді подумав: "От причепилося оте бобинцеве "нема питань"! Повторюю, як папуга".
Вася і дядько Микола поскидали дошки, потім з півсотні метрових та півтораметрових стовпчиків, зняли з кузова теслярський інструмент: пилки, сокири, молотки, обценьки, ящичок із цвяхами, а також кілька заступів.
Тайфун Маруся роздала заступи хлопцям, одного взяла собі.
— Ми з вами будемо копати ямки. Це наше перше завдання. — І весело загукала до шофера — Дядьку Миколо, розмічайте швидше! Не бачите — хлопцям не терпиться.
Хлопці дружно засміялися. Вони ладні були сміятися на кожне її жартівливе слово. Вона ще й не скаже, а вони вже губи розтягують.
І що за чари такі мала та дівчина!
Дядько Микола взяв заступ і, широко крокуючи попід липовим гаєм, почав розмічати. Копне, два кроки ступить, знову копне… Нарешті розмітив — довгі три ряди ямок попід гаєм.
— Копатимете углиб на півметра, не менше. Отак. — Він на кожному заступі, на держаку, зробив олівцем позначку. — І чим вужче, тим краще. Так, щоб тільки стовпчик уліз. Ясно?
— Ясно! — хором відказали хлопці.
— Ну, тоді почали! — скомандувала Тайфун Маруся і сунула свій заступ у першу ямку.
Хлопці поквапливо, наче їх хто у шию гнав, і собі вгризлися в землю. Аж заскрипіли заступи.
Ой та сходить сонечко З-за гори, з-за гори, Загуділи в чистім полі Трактори, трактори, — затягла Тайфун Маруся і раптом, без усякого переходу, заспівала приспів зовсім з іншої пісні: Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох!.. Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..
І Вася, і дядько Микола, а за ними й хлопці дружно підхопили як один на повні груди:
Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох! Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..
І так їм у цю мить гарно копалося й співалося, що, здається, ще трохи — і серця повискакують з грудей від радості.
Яке ж то щастя такі хвилини! Що може зрівнятися з ними? Усе тіло бринить від бадьорості, сили й радості, і сама та радість виривається в небо піснею.
І вже співаєш не ти, не друзі твої,— вся земля, весь світ співає разом з тобою.
Якщо є щастя в житті, то це воно!
У нас в Гарбузянах взагалі люблять співати, коли працюють. І в полі чи то в саду чуєш, з одного кінця лунає: "Посіяла огірочки…", а з іншого: "Ой дівчино, шумить гай…" Та так, що аж небо тремтить і супутники з орбіти на орбіту перескакують.
Навіть на тваринницьких фермах рогаті та хвостаті мешканці їхні так звикли до співів, що корови без пісні доїтися вже не хочуть, а льошки неспокійно верещать, вимагаючи музики.
Дід Коцюба вийшов до воріт, дивиться на те, що робиться попід гаєм, і всміхається. І мені здається, його аніскілечки не дивує ота "секретна" операція Тайфун Марусі. Може, він щось знає? Загадковий народ ті діди…
Уже вкопано кілька стовпчиків, і дядько Микола та Вася прибивають до них дошки.
Так це ж лавки!
— Стадіон будують! — змовницьки шепоче, скориставшися з перерви між піснями, Сашко Циган.
— Думають, що ми нетямущі,— підморгує Марусик. Журавель мовчить.
Та от вкопують вищі, півтораметрові стовпчики. Дядько Микола набиває на них збоку метрові поперечники і настеляє зверху довгі дошки.
Стіл!
— Тю!.. — здивовано вигукує Сашко Циган. — Районна конференція тут буде, чи що?
— Ага, конференція. Науково-практична, — сміється Тайфун Маруся. — Тільки — цс-с-е!.. Нікому-нікому.
І, хоч хлопці трохи розчаровані, настрій у них все одно чудовий. Вони закоханими очима дивляться на Тайфун Марусю і не можуть надивитися. А вона раз у раз зиркає на здоровенного Васю, який чогось не звертає на неї ніякої уваги. Махає собі молотком, забиваючи у дошки цвяхи, і хоч би голову підвів. Дивний Вася!
Знайшов до кого залицятися — до тієї кицьки Клави, яка тільки й думає, щоб утекти з села.
…Того вечора сон довго не приходив на Бамбури.
У трьох хатах троє хлопців лежали горілиць і крізь відчинені вікна дивилися в зоряне небо. І линули у безмежні простори мрій.
І уявлялося їм…
Одному — що палає сільський клуб. А там саме збори… І вривається він на задимлену сцену, де сидить у президії Тайфун Маруся, хапає її, непритомну, на руки і виносить з полум'я…
Другому — що мчить по шосе згори грузовик. А в кабіні Тайфун Маруся. І шофера поряд з нею нема. Де він, хто його знає. І стрибає на ходу в машину мужній герой-піонер, і зупиняє машину, рятуючи перелякану дівчину.
А третьому, — що напали в лісі на Тайфун Марусю озброєні бандити-рецидивісти. І він, ризикуючи власним життям…
Ех!.. Ну, чого вони ще такі малі!
Чого вони не такі, як отой Вася!
Дивний, дивний Вася!
Нічого не бачить, нічого не розуміє, нічого не хоче знати…
А зорі такі далекі… Як мрії…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому ви переконуєтеся, що Марусик теж бачить сни. З підземного палацу — у золоту вежу. Кіт Лаврентій приходить на допомогу
Марусик був такий блідий і переляканий, що хлопці самі злякалися.
— Ой!..
— Я… — Марусик скривився, от-от заплаче. — Я теж сон бачив. Про… про те саме…
— Га! Га-га! — Сашко Циган зареготав. — А казав…"
— Цікаво, — загорівся Журавель. — Це вже просто цікаво. Ану…
— Стривайте! Дайте хоч отямитися, з духом зібратись. Марусик оддихався, несміливо усміхнувсь:
— З чого почався сон, не пам'ятаю. Пам'ятаю, наче щось було, а що — хоч убийте… Ніби зайшов у кіно, коли сеанс уже давно почався. Іду я якоюсь незнайомою дорогою, а куди — сам не знаю. У голові тільки думка, як у вас, що треба рятувати Тайфун Марусю від Кощія Безсмертного. Але де її шукати і як рятувати — поняття не маю. Іду я дорогою і заходжу у темний ліс. Такий страшний, що аж у животі холодно. І раптом… Навіть згадувати й розказувати страшно. Десь із гущавини вилітає білий сич. Крилами залопотів, сів переді мною на землю й обернувся на білу кицьку. І та кицька до мене людською мовою:
"Ходімо, я тебе проведу куди треба".
Пішла кицька в темряву. Я — за нею. І, хоч темно в лісі, як у погребі, я кицьку прекрасно бачу, мов удень.
"Авжеж, — думаю, — бо вона біла. Тому-то й Журавель бачив. І ніякого прожектора не треба". І ще думаю: "Чого це хлопці вигадали, що то чорний кіт, як то біла кицька. І не у ворона, а в сича обертається. І звуть її зовсім не Лаврентій, а Пуся. От хлопці! От плутаники!"