Чубчик

Сторінка 3 з 3

Магера Микола

Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!"

— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.

— Не знаю,— відповів я і оглянувся.

Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" Та так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні дроти.

— Глянь-но,— показала вона на дріт.

А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.

Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.

Довго ми пташками милувалися. Раптом бабуся до мене:

— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?

І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.

Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.

— Бач, таке мале, а вже хитре,— промовила бабуся.— Видно, голод — не пан, як скрутить, то й соловейком заспіваєш.

Коли ситі ластів'ята почали гратися в синьому небі, на дроті залишився самітний горобчик. Він притих, зіщулився.

— А що, дохитрувався? — засміялася старенька.— Краще своїх батьків пошукай, а то десь побиваються за тобою, хитрунцем.

Горобчик ніби послухав тієї ради, бо несподівано нашорошився, цвірінькнув раз, вдруге, змахнув крильми і загубився на городі у високих соняшниках.

Бабуся усміхнулася і розгорнула газету.

ШАРКО І ШПАК

Біля нашого цегляного хліва у дерев'яній буді живе собака Шарко. Весь чорний, ноги ж внизу білі, ніби взуті у фетрові сап'янці, а над очима — сніжно-білі великі кружальця, що нагадують скельця окулярів.

Шарка всі люблять. І він намагається віддячити за це і дорослим, і малюкам.

Кожного, хто відчинить хвіртку і ступить на подвір'я, собака зустрічає по-різному: поштарку — кількома глухуватими "гав-гав-гав", дитину — ніжним скиглінням, батька чи матір, коли ті повертаються з роботи,— радісним, щирим "гаву-гаву-гаву", ніби хоче сказати: нарешті ви прийшли, я дуже скучаю за вами.

Змалечку Шарко подружився з нашими горобцями, що живуть у хліві на горищі. Коло нього птахи харчуються взимку і влітку.

Якось напровесні, коли повернулися із вирію до рідних домівок шпаки, вночі землю припорошив сніг. Вранці мати вилила в Шаркову миску рештки борщу і макаронів. Собака почав снідати.

А яблуневі гілки, що нависли над будою, наче намисто, нанизали горобці. Та цього разу з ними прилетів худющий-шрехудю-щий шпак.

Поки Шарко чогось вередував коло миски, пташки, причаївшись, наче поприлипали до гілок. Вони терпляче чекали своєї черги.

Як тільки собака почистив лапою морду і повільно заліз до буди, виставивши звідти голову, горобці м'ячиками скотились з гілок на землю, обліпили велику миску і почали визбирувати рештки харчу.

Шпак з хвилину дивився, як горобці ласували рештками макаронів, потім обережно спустився на нижню гілку, боязко поглядаючи на собаку. Але той ніби нічого не бачив. Здавалося, що Шарко милується своїми крилатими друзями, що він тому й вередував коло миски, щоб більше харчу залишити зголоднілим птахам.

Нарешті шпак набрався хоробрості, спустився на землю і підійшов до гурту горобціг. Він схопив щось з миски, відбіг до стовбура яблуні і почав похапливо їсти.

Шарко здивовано подивився на незнайомця. Мовчки спостерігав за птахом, поки той не почав зухвало порядкувати у мисці, розганяючи горобців. —

Тоді собака, не піднімаючи голови з лап, сердито блиснув очима і суворо кілька разів гавкнув.

Але шпак не розгубився. Він схопив грудку макаронів, злетів на гілку і, притримуючи ногами харч, швидко вгамовував голод.

Собака став пильно стежити за новачком. А той, почистивши дзьоб, несподівано заспівав: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фіють-фі-фі-фі!"

Шпак так радісно і щиро висвистував, що Шарко від задоволення аж зажмурився. Так тривало декілька хвилин. Потім, перепочивши, птах знову повторив свою вдячну пісню. І Шарко зрозумів свого гостя.

З того часу шпак щодня прилітав попоїсти, аж поки не зійшов сніг. Поснідає чи пообідає, сяде на яблуневу гілку і ну висвистувати на все подвір'я. А Шарко лежить, поклавши голову на передні лапи, і слухає, слухає. А той: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фіють-фі-фі!"