— Я зрозумів, що пані нам покаже, де партизани?
— Гер обер-єфрейтор питається, чи ти покажеш місце, де переховуються партизани?
Оксана в нестямі підняла голову, погляд її шукав і не знаходить Микодку.
— Чуєш, що говорить гер, обер-єфрейгор?
— Чого тобі, покручений? — з болем запитала одними устами. Ксянда спалахнув, та стримав себе:
— Питаються, чи покажеш партизанське місце.
— Мушу показати.
— Багато їх там? — стрепенувся покручений.
— Двоє, і ті поранені.
— Чого ж ти раніше про це не сказала поліцаям? Ксяида переклав обер-єфрейтору, той швидко заджеркотів, показав пальцем на отвір, з якого починались східці.
— Веди!
— Веди! — повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, підійшла до поручнів і, тримаючись їх і падаючи на них, почала спускатись вниз. За нею гупав і гриз цвяхованими чоботиськами пересохлі сходини обер-єфрейтор, далі клешняв Ксянда, а за ним посмутнілі поліцаї. Стара дзвіниця здригалась од їхніх кроків і потріскувала крихким деревом, а глибинних засіків її пахло задавненим воском і зерном, як і тоді, коли був живий Ярослав...
І дві ночі, як два крила, налетіли, огорнули Оксану: перша віч — зустрічі, а друга — прощання... Чи й життя наше — це зустрічі і прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну ніч, а тепер прийшов страшний день, вганяючи її в дерево дзвіниці, а далі — в сухий причовганий грунт цвинтаря. Людські очі скинулись на жінку, йшли за нею, а їй хотілося упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь світ. Та що наші сльози в годину прощання?..
Спалені уста самі прошепотіли: "Діточки мої, діти", — а очі шукали Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нікого. Тільки шумом озвалися їй цвинтарні дерева, що виростають з людей...
Дійшовши до болота, Оксана оглянулась на присілок, на село і нічого, крім дзвіниці, не побачила. Обер-єфрейтор наказав їй іти попереду, сам з автоматом у руках ступав за нею, далі дріботів Ксянда, а позаду неохоче плентались поліцаї, бо хіба їх не спитають колись: за ким вони полювали?
— Там же тільки поранені. Нащо вони вам? — ще раз спробувала виблагати чиюсь долю Оксана і у відповідь почула те саме:
"Веди. Поранені і до непоранених доведуть".
Гибла земля спочатку дурманила голову розмаїтим болотяним зіллям, потім зажвяхкотіла, підпливаючи то жовтою, то чорною водою, далі почала розриватися і стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси ті, що знайшли собі тут домовину. Тепер навіть проворний Ксянда притих, відстав од поліцаїв, з жалем придивляючись до заляпаних ніг і ферцюватих з чужого сукна штанів. А Оксана, хоч і горе перехитувало нею, ішла легко, зрідка оберталась, рукою показувала, де треба обійти небезпечне місце. І це викликало не тільки подив, а й довіру. Якщо він знайде партизанів, то не каратиме ні її, ні її дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Поліцаї вихопили його і нагримали: якого дідька відійшов од сліду.
— Так треба ж було, — тихо пояснив їм Ксянда. Через якийсь час вийшли на сухішу, з крихкими рахітичними пагонцями вільхи місцину, і в усіх притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-єфрейтор повісив автомата на шию і пішов крок у крок за Оксаною.
— Ще далеко? — відхекуючись, запитав він і напахченим носовиком почав вимочувати піт з чола.
— Ще далеко? — переклав Ксянда, з жалем дивлячись на своє взуття і одяг.
Оксана промовчала, пішла далі, оминаючи бездольні прогнуті клапті твані й сяк-так залатані зеленою ниткою ополонки смерті, яких не тримався навіть комар.
— Ще далеко? — повторив жандарм, він уже чманів од дурману баговиння.
— Устигнеш, — не обертаючись, кинула Оксана. Ось на неї з яскраво-зеленої скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жінка ніби хотіла пригнутися до них, та раптово взяла вбік, а обер-ефрейтор ступнув вперед. І враз несамовитий крик розітнув тишу над болотом. Провалився мох, що виростив незабудки, провалились і незабудки, масно клокнула чорна, мов дьоготь, прогноїна і жадібно почала всмоктувати жандарма. Він руками хапався за краї своєї могили і вищав "свиням", щоб вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався під руками, і поліцаї не наважувались підійти до свого зверхника, не підійшов і Ксянда. Розчахнутим поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози і болото. Ксянда зіщулився, опустив голову. І останнім словом обер-єфрейтора було: "Свині!" Лише тепер, коли на прогноїш замість жандарма залишився тільки його картуз, схаменувшись, поліцаї побачили, як віддаляється від них Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
— Стріляйте, стріляйте, — і вихопив з кобури пістолета. Поліцаї, піднявши гвинтівки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана зойкнула, заточилась, обернулась до присілка, до села, до своїх бродів, та не їх, а тільки вершечок дзвіниці побачила вона, на яку чомусь падало сонце. Далі і сонце, і день випали з її очей...
XXVII
Два дні над лісами кружляла "рама", обмацуючи їх ракетами. Два дні точився запеклий бій партизанів з карателями. Два дні не мали відпочинку ні дерева, ні люди, ні коні. Найтяжче умирали коні: на їхні мовчазні сльози не могли дивитися і ті воїни, які не раз дивилися в очнхці смерті.
За ці дні карателям удалося гаубицями і гарматами перекалічити немало лісу і добратися до лінії оборони, що оточувала партизанський табір. І тоді несподівано в спину їм ударили з "максима" близнюки Гримичі і ті засади, які потай вислав Сагайдак од заболоченої місцини, куди чомусь не поткнувся ворог. Попавши між двох вогнів, карателі заметалися, розбилися на купки і, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлісся, нe врятували їх і танки, .що посунули вперед: саморобна міна системи ДБ — Данило Бондаренко — порвала першому траки, і очманілі танкісти, відчинивши люк, почали з диму і чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою смерть.
У цьому бою уціліли тільки автомашини, які не потикалися в ліси, а стояли в полі обабіч дороги. На них живі поклали мертвих і, пригинаючись під дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. їх підкидало на вибоях. Мерці підскакували, ніби оживали, і розбризкували з очниць сльози дощу.