— Звиняйте, мабуть, вийде, — глибокодумно прорік Калістрат. — А коли попаде в прогній, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла під кущем вовчої ягоди, обер-ефрейгор вибрався на сухіше місце і наказав поліцаям принести йому осоки з самотньої копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самій копичці: тут він не прогавить хлопчака, якщо тільки з'явиться той. І не прогавив: десь години через дві на болоті з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно петляв між кущами вільхи, крушини і заростями болотяної трави. Ксянда задоволене хихикнув, бо ж він, а не поліцаї перший побачив хлопчика, ще й помітив, що у того тепер порожня торба. Де ж він подів харчі? Невже, справді, тут є партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на підсохлому огузку ковзнувся з копиці, ліг животом на землю і поповз до свого начальства, від якого теж не раз схоплював "швайне". Він так звик до цього слова, що йому тепер і свиня стала здаватися благородною твариною.
— Пане обер-єфрейтор, злочинець іде прямісінько у ваші руки, — тицьнув пальцем вперед І витягнув з кобура пістоля, яким справно насобачився володіти.
Обер-єфрейтор підвівся, побачив Миколу і впав на вемлю, вхопившись руками за автомат. Потім Ксянда передав наказ жандарма поліцаям, і ті поповзли травою, щоб відрізати Миколці шляї відступу.
А хлопча в цей час, дивлячись під ноги, і не помічав, яка небезпека чигав на нього. Ось уже закінчилось гибло місце. Миколка посміхнувся, рукавом витер чоло, скинув картузика, вивільнені кучері сонячно заворушились під сонцем. І в цей час біля нього, наче з-під землі, виросли забрьохані, розсмикані поліцаї.
— Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пізно:
за мить він птахом забився в дужих руках поліцаїв, а до нього уже гупав обер-єфрейтор і Ксянда з пістолетом у руці. Міцно тримаючи хлопчака за плечі, поліцаї поставили його перед обер-єфрейтором. Наперед, ховаючи пістоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця від радості тремтіли ніздрі і химерні губи — одна навіки підскочила до самого носа, а друга, нагнівавшись, вивернулась донизу. Він витріщився на Миколку точнісінько так, як обер-вфрейтор вирячувався на поліцаїв.
— Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все знаємо, — і наступив черевиком Миколці на пальці, бо треба зразу вичавлювати зізнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не подитячому і відповів:
— Чого ж говорити, коли ви все знаєте? Не топчіть, дядьку, ногу, бо й ваша не вічна.
— Гунцвот! — зразу обурився й почервонів Ксянда. — Як ти, мерзотнику, аі старшими розмовляєш?! Де був?!
— На болоті.
— А кому їсти носив? Партизанам?
— А хіба партизани в болотах сидять? Вони в лісі орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-єфрейтору. Той посатанів і вдарив хлопця по щоці. З куточка уст Миколки потекла кров.
— Кажи, де партизани?
І дитина зневажливо глянула на свого ката:
— Я нічого не знаю.
Обер-єфрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потім закричав до поліцаїв:
— На дзвіницю, свині!
Тягнучи Миколку за руки, він метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в коляску, а потім туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками. Обер-єфрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на конях помчали поліцаї.
У присілку Миколку з жандармами і Ксяндою побачила тітка Олена і вклякла біля плота.
— Тіточко, скажіть мамі, що мене .спіймали на болоті! — гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його і затулив рота руками, що теж нестерпно пахли детпепими парфумами...
Над селом забемкав великий дзвін, а вулицями забігали поліцаї, скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловіки і жінки, на опасання дзвіниці, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда і обер-єфрейтор, за ними з дверей виглядали принишклі Калістрат і Мусій. Жандарм хусточкою витер долоню і викинув з розлюченої пащеки якісь слова, з яких люди зрозуміли тільки одне: "швайне".
Ксянда почав перекладати, зменшивши кількість свиней.
— Панове хлібороби, сьогодні наш обер-єфрейтор спіймав на болоті злочинця, який має зв'язок з партизанами, але не хоче в цьому зізнатися, хоч як ми не допитували його і на болоті, і ось осьдечки, на дзвіниці біля святих дзвонів. Тому звертаємось до вас: скажіть, де переховуються партизани. Якщо не скажете, оберєфрейтор сам скине злочинця з дзвіниці, а вже внизу і кісток його ніхто не позбирав. Рішенець пана обер-єфрейтора твердий і остаточний.
Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жінки, а жандарм ще щось гаркнув і глянув на годинника.
— Наш вельмишановний обер-єфрейтор сказав, що він чекатиме рівно десять хвилин. Люди, не легковажте, — рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати його, значить, Оксана Артеменко, тутечки є?
У натовпі сплеснув зойк.
— Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побілілій мов сніг Оксані.
— Мамо!.. — закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда шарпнув його до себе і обома руками зчавив хлопцеві обличчя.
Наче причинна, бігла й падала на східцях дзвіниці Оксана. День вихлюпнувся з її очей, на них налягали й налягали тіні, вона все наштовхувалася то на стіни дзвіниці, то на бильця поручнів. Знеможена, піднялась до дзвонів, підняла на них осмерклі очі і побачила того дзвона, що колись нагадував їй діда Корнія. Нема вже діда, нема Ярослава, уже і її година прийшла.
— Яка красива жінка! — вдивувався обер-єфрейтор, навіть трохи виструнчився, щось прикинув собі і знов почав хустинкою витирати руки, які щеміли після катування Миколки.
— Таку тепер можна і в крайс відправити, — догідливе і масно посміхнувся жаб'ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана підійшла до Миколки, схопила його, пригорнула до себе, і дитина відчула все материне горе, біль, любов, розпач і ніби забула про себе. ;
— Не треба, мами, не греба! Мовчіть, мамо, ви ж такі ладні в мене, — уткнувся в її груди і заплакав.
— Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай ці уб'ють. Прощавай, сину, — опустила голову на його кучері. — Біжи додому, біжи до тата, бо інакше не можна... — Вона штовхнула сина до східців, і він погуркотів униз. Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки дзвіниці, підійшов до жінки і запитав: