Коли з зерносховища повискакували бійці, Данило приклав свій вогонь до запалювальної трубки і кинувся бігти від того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину і птаха. З темені його осліпили сонце і цвіт мальви, на очах забриніли сльози. Ллє не так зрозумів ці сльози лейтенант Кириленко.
— Терпи, козаче, отаманом будеш.
— Чи пе багато тепер отаманів появиться?.. — Данило в напрузі обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рівно-рівно піднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повітрі, і, курявою беручись, почало розвалюватись. І тільки після цього гріїшіув вибух. Тепер вивільнені дим і вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
— От і все. Ні собі, пі людям, — похмуро сказав лейтенант. — На конях умієш їздити? — І глянув за колії, де норовились ув'язані до акацій коні.
— Чому ж не вмію.
— Тоді з Ромашовим і Магазаником залишайтесь на станції, — і пішов віддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкість, зник з очей, лейтенант звелів Ромашову й Магазанику вилізти на дах станції і стежити за всім, що робиться довкола. Данила він залишив на пероні, а сам пішов у кімнату начальника станції.
Збираючись лізти па дах, Стьопочка, який отупів за ці дні чи то від вибухів, чи від потаємних думок, запитав Данила:
— Чи довго ми будемо нищити все на землі?
— Хіба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
— Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, — показав рукою на пожарину, од якої солодкувато віяло димом і тугою святого хліба.
— Я теж не думав, — понуро відповів Данило, не можучи одірвати погляду від руїни, вчиненої його ж руками. — Лізь на дах!
— Бондаренко, нічого не видно?! — висунув голову з вікна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому мареві літа.
— Нічого, тільки пшениця горить.
— А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?
— Ніби ближче. — І враз у далеких полях він побачив, як з-під спекотної юги вихопилось кілька танків. — На заході з'явилися танки.
— Танки! — крикнув з даху Ромашов.
— Наші?!
— Не видно. Здається, німецькі.
Лейтенант вискочив з будинку, підбіг до Данила, підніс до очей бінокля.
— Німецькі.
— До нас ідуть. Треба скоріше по коням — і дьору! — закрутився на даху Стьопочка.
— Помовч трохи! — обізлився Ромашов. Він перший помітив, як із степової дороги вискочили три гарматні запряжки, розвернулися і з ходу вдарили по танках. Один із них клюнув гарматою донизу і зупинився.
— Прощай, життя, — сказав Стьопочка.
— Чого ти рознюнявся? — витріщився на нього завжди спокійний Ромашов.
— Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про оті гарматні "сорокап'ятки". Хіба не знаєш, що їх прозвали — "Прощай, життя"? О, а танки повернули від них. Дива!
Справді, танки, відстрілюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком біля самого небозводу.
— Як там? — звернувся до Ромашова лейтенант.
— Танки йдуть стороною.
— Ох, коли б не відрізали нас, — заскімлив Стьопочка. Лейтенант вікном вскочив у кімнату начальника станції, подзвонив і, чавлячи невдоволення, поклав трубку.
— Що батальйон? — запитав Данило.
Гіркі складки затремтіли біля уст лейтенанта.
— Сказали, щоб не панікувати... Це ми панікуємо!.. У цей час від невеликої пристанційної площі Данило почув скрип возів і тихе погейкування:
— Гей-гей, воли!
— Гей, гей!
Коли він глянув за лінію осокорів, то спочатку не повірив собі: з обсадженої мальвами вулиці до зерносховища тяглося з двадцять підвід, запряжених великорогими степовими волами. Біля них у білих полотняних сорочках поволі, ніби у вічність, ішли сивоголові діди. І так вони йшли, що це вже здавалось не дійсністю, а кадрами геніального фільму, екраном для якого стали вся земля і все небо.
Валка наблизилась до пожарища, і тепер тяжко заревіла худоба, боячись підійти до вогню. Діди почали словом і руками заспокоювати її, потім взяли рядна з возів, підійшли до пшениці і враз, наче змовившись, кинули рядна, впали на них і почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час на сонці, курячись, зблиснула пшениця, а діди почали темніти.
Данило кинувся до пожарин.
— Люди добрі! — гукнув щосили.
Перед ним поволі почали підійматися діди, скинули на нього сиві од років і печалі погляди.
— Чого тобі?
— Їдьте звідси скоріше. Ось-ось німці підійдуть! Чуєте стрілянину? — махнув рукою на далину, яку підривали вибухи.
І тоді до нього підійшов статурний, з високим, уздовж і впоперек переораним зморшками чолом дід, на одній брові його темнів пилок спаленого зерна, на другій тримався сонячний пилок мальви. Він заспокійливо подивився на Данила:
— Ти не тривожся, сину. Вони собі стріляють, бо така їхня собача служба, а нам треба поле сіяти; земля тепер переходить на наші руки.
— Так убити ж можуть!..
— Це ми теж знаємо, бо час такий — кроволитний. Тому усі в білі сорочки вбралися! До бога треба в білій сорочці йти. — Старий глянув на небо, що, певне, чекало його, зачерпнув з кушши відро курної пшениці і поніс до свого воза, де тривожились степові косоокі воли. На їхніх лискучих рогах тінявився дим пожарища, на їхніх губах од переляку повиступали краплини поту.
V
Курилась, горіла пшениця, скриплячи ярмами, ревіли круторогі, чорніли червоні мальви, чорніли сиві діди, і невідворотність наближалася до станції. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а ніби самі буди поранені, пролітали снаряди, і попереду, і позаду відлунювались і відлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцію — і до своїх. Та командир батальйону знову сказав лейтенантові:
— Не панікуйте!
На що він тільки сподівався.?
— Товаришу капітан, але німецькі танки від нас уже за якийсь кілометр!
І у відповідь насмішкуватий голос:
— Вам страх ковтає кілометри?
— Правду кажу — кілометр, від сили — півтора.
— Станцію не обстрілюють?
— Ні.
— Чекайте наказу до останньої хвилини!
— Єсть чекати наказу до останньої хвилини.
"Хто тільки визначить ту останню хвилину?"
Недобрі передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш командиру. Кириленко через вікно вискакує на перон, пригнічено дивиться иа захід.