— Оксано... Оксаночко!
— Сташе... Прийшов?
— Прийшов, — і через ворітця охопив її руками.
— Оксано!
І вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навіть присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що і в ній стрепенулася не тільки жіноча жалість.
— Прийшов? Милий... — вперше сказала йому це слово.
— Спасибі, Оксаночко, — у Стаха затіпались уста. Виходить, він догадався, що зараз робиться з нею, виходить, він-знав, що раніше в неї не було до нього любові. — А я думав: ти вже забула мене.
— Що ти, Сташе! — І вода, як могла, через ворітця, обвилась навколо нього.
Стах легко підняв Оксану над ворітцями, притулив до себе, виціловуючи брови,уста, лице.
— Сташе, хіба так можна? — заборсалась на його дужих руках.
— Чому ж не можна?
— Ще хтось побачить.
— І хай бачить.
— А як зурочить? — уже лукавить од радості й дивується своєму лукавству: хіба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її на землю.
— Як же ти, Оксаночко? Як діти?
— Усі ми дуже скучили за тобою. Усі! А Миколка й сьогодні згадував і тебе, і твою черешню.
— Завтра підемо до неї.
— І ти, Сташе, назовсім? — прокинулась тривога.
— Назовсім, — заспокійливо поклав їй великі руки на плечі. — Ти ж знаєш, я семижильний. Робив у тих лісах за трьох. Та й провина ж моя не така, як Ступач розписав. Переглянули справу — і відпустили до тебе, до дітей. От і знову ми стрінемось із Ступачем, — злоба погасила радість на виду чоловіка.
— Сташе, не думай про нього!
— А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
— Кинь про нього! — притулилась до чоловіка.
— Кидаю, — Стах поліз правицею до внутрішньої кишені піджака. — Ось тобі коралі, не дуже дорогі, та й не дешеві, — обвив шию подарунком. — Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брід.
— Ой дурний ти, Сташе, — засміялась і притихла, чуючи на собі його подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потім, вбираючи одежею пахощі купальського городу, вони підійшли до латки ячменю, що присвічувався тендітними вогниками маку.
— Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
— Невже щодня? — не повірив Стах, а очі аж засяяли.
— Згадувала й кликала.
— От я й повернувся на твій голос, — втопив руки в ячмінь, а той солодко зашерехтів по них достиглим вусом. — Говори ж, Оксанко,говори.
— Що ж тобі говорити?
— Що хочеш, аби голос твій чути, — і прихилився до її плеча. — Скучила хоч трохи?
— Ох і нерозумний ти, — вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
— Який уже є. Говори щось, Оксанко, — торкає руками її косу, плечі, стан.
— Здорожився? Їсти хочеш?
— І не питай.
— Я зараз нашпортаю картоплі, ти ж вирви кілька свіжих огірків, а квашоїіі дома є. Тільки огудиння не потолочи. Стах гласно засміявся, поцілував її:
— Господинько моя...
Оксана пригнулась і прямо пальцями почала підкопувати для нього картоплю. Стах зверху дивився на жінку, на її пальці, що почали чорніти від вологої землі, на картоплю, що й при місяці червоніла, і мав радісну бентежність на серці — воно вивільнялось і вивільнялось од різної каламуті й кіптяви. Коли має чоловік вірну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана зібрала картоплю в поділ спідниці, і тепер босі ноги жінки до колін оброшувала роса.
— Які в тебе гарні ноженята.
— Он краще вирви огірків.
Стах навпомацки знайшов огірок, відщипнув од огудиння, понюхав його й потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матірки, до соняшників і до вибілених місяцем хмар, що притулилися до землі.
— Гарно ж у нас. І тільки такий дурень, як Ступач, міг подумати, що я люблю оцю землю менше за нього.
— Він і людей і землю судить та все шукає комусь лиха, поки собі не знайдо, — зітхнула Оксана. — Ходімо ж до оселі.
У хатинці, де влітку було холодніше, на лісовому сіні спали діти. Стах схилився над ними, поторгав великою рукою.
— Як виросли вони. А Миколка в кучері оберемок сонця захопив. — І притулився устами до меншого, а потім до старшого. А Оксана і всміхнулась, і зітхнула.
— Чи ж слухають тебе?
— Слухають, помагають... Ходімо. Треба мужу вечерю готувати.
У хаті Стах обняр дружину, торкнувся її западинки, від якої розходились перса.
— Аж пе віриться, що я з тобою! — прихилився до персів, до їхнього сну і чекання.
— Зі мною, чоловіче, — підвела вії на нього, з яких скапував пізній місяць.
І тільки тепер чоловік повірив, що він удома... що його чекали. В німотній вдячності він поклав голову на плече дружини і завмер, прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї і до світу, що, погойдуючись, кудись плив з двома своїми дітьми.
Другого дня Стах із Миколкою і Володимиром пішов у ліс, там вони знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсіли гілля, підсадив дітей, а сам горілиць ліг на землю, головою п шапку чебрецю. Цілюще зілля пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Білою хмарою, сонячним променем і переливом іволги стікав тут час, і добрий спокій входив у кожну кровинку чоловіка. Але другого дня він розхлюпав його.
Затемна, коли ще Оксана відпочивала, він вийшов у двір, пішов городом до своїх червоних маків у ячмені, а далі зібрався на риболовлю. Недалеко від берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетіла з купини і захурчала крилами. Це характерне хурчання озвалося в серці чоловіка далеким дитинством. Bin довго-довго стежив за нерівним, хвилястим летом пташини, прислухався до хурчання її крил та сумовитого квиління: чиї ви? Чиї ви?
"Своєї матері діти", — відповів у думці, а коли чайка упала в траву, витягнув з берега човен, знайшов своє старе місце на воді, що проросло зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипів до двох поплавків, але не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час він почув ненависний голос:
— Добрий ранок, Сташе, — на березі з рушницею за плечима стояв Семен Магазаник і щиросердно посміхався.
— Добрий ранок, — тихо відповів Стах.
— Клює?
— Потроху клює.
— І що спіймав?
— З півдесятка линків.
— Линків? Оце риба! Може, продасиш?
— А чого ж, можу й продати, — не підводив очей од води, на яку лягла тінь лісника. — Під'їжджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками почав гребти до Стаха. Ось і торкнувся човен човна.