— Це Німеччина плаче, — охопивши голову брудними руками, сказав сам собі молоденький сизоокий фаненюнкер.
— Цить, паршиве дівчисько у штанях! — І кулак лейтенанта повернув йому голову, та не вибив нестямства з мізків фаненюнкера.
— Це Німеччина плаче, — знову повторив той, і тепер лейтенанту стало моторошно від цих слів. А може, й справді Німеччина плаче за своїми синами, які невідомо чого прийшли сюди. І він злякано озирнувся: чи не догадався хтось, про що він подумав...
А тим часом партизани, попрощавшись із товаришами, що полягли в бою, вишикувались на галявині недалеко від землянок. На правому фланзі під червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бійці з автоматами, ручними кулеметами, гвинтівками — нашими і трофейними; в одних за пояси правили кулеметні стрічки. В інших з ременів звисають грона гранат, з яких спадають і спадають краплі дощу. А завершує стрій самотня дівоча постать Мирослави Сердюк, що має на плечі карабін, а за плечима санітарну сумку. Уста її припухли, а вії й досі не иросохли від сліз, бо сьогодні вперше на її руках умирали норанені, шепочучи їй то "сестричко", то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тільки й уміє перебинтувати чи змазати йодом рану.
У тиші схвильовано лунає перше слово Сагайдака: "Товариші!" І завмирають усі, особливо ті, хто недавно прийшов із сіл і міста, де паскудне "пан" і "гер" труїло душу.
— Спасибі вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана ішло десять карателів. Я вірив: ми з нашим лісом за плечима провчимо їх, але і побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися, перелякатися, позичити в зайця ноги. Всі ви, всі до одного витримали випробування. Мати Батьківщина, люди, діти і внуки ваші будуть гордитися вами. Вічна слава тим, хто віддав життя за Вітчизну. Слава і вам, вірні побратими!..
І от уже дозори з глибини лісу йдуть до узлісся, а прапор встановлюється біля командирської землянки, нагадуючи всім про бої, а партизани розкладають багаття і вішають на сошки тагани, а оя тихо-тихо, ніби реквієм, з душі самого лісу, стрепенулася пісня про того партизана, що навічно заснув біля дуба.
Сагайдак і Чигирин обійшли усі застави, усі відділи і постукали в двері дівочої землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
— Хто там?
— Це ми, донечко, — тихо сказав Чигирин. — Не спиш іще? Загуркотів дерев'яний засув, Мирослава відчинила двері і запросила до себе пізніх гостей. В її оселі не пахло землею, тютюном, вільгістю, а владно панував дух деревію і пижми.
— Очікуєш Данила?
— Очікую, Зіновію Васильовичу. Як йому там, на залізииці?
— Будемо надіятися на солдатське щастя, — сказав Сагайдак і поморщився.
Рука? — співчутливо спитала Мирослава.
Вона. Ці дні було не до неї, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
— Та ми а Михайлом Івановичем поворожимо біля неї.
— Послухай дівчину! — супиться Чигирин і вже а жалем: — З боями забулося про поранення.
— Скидайте верхнє, — наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кітель, закасав рукава гімнастерки і нижньої очки, Мирослава обережно розмотала бинт, і Чигирина, її зразу ж занепокоїли підозрілі плями навколо рани.
— Як воно? — з надією запитав Сагайдак.
— Негайно ж треба їхати по хірурга, — злякано сказала Мирослава. — Негайно.
— Де ж його взяти, того хірурга? — задумався Сагайдак, скоса поглядаючи на руку: "От халепа з тобою".
— Треба проскочити в район, До Попова. То людина! — кинув иогляд удалину Чигирин.
— Хто ж зможе проскочити зараз?
— Тільки близнята, їм завзяття і спритності не позичати. '
— Хай буде по-твоєму, — махнув пораненою рукою Сагайдак і знову скривився...
Незабаром, чортихаючись, Роман і Василь начепили на рукава поліцайські пов'язки, вискочили на тачанку, і добрі коні взяли розмашисту рись. За якусь годину-дві близнюки домчали до підміського шлагбаума, що перетинав дорогу в темне, без жодного вогника, місто.
— Підіймайте, служебники, свій дрючок! — крикнув Роман, розмахуючи батогом.
З будки, погойдуючи в руці ліхтар, вийшов поліцай, а за ним, позіхаючи, з'явився і другий.
— Хто там такий нетерплячий? — підняв вище світло.
— Поліцаї з Майдана.
— Пароль.
— Гузно твоє нешмагованеї — розсердився Роман. — Який же телепень дає у села міський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без проволоки!
Така мова цілком задовольнила поліцая, він розкрутив шворку на кінці шлагбаума, підняв його і, вивертаючи щелепи в позіханні, поцікавився:
— Куди ж вас несе лиха година?
— Іменно, лиха година, — погодився Василь. — Треба дохтора, бо таке діло, — і погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лікарні і до одноповерхового будинку для лікарів.
І Василь і Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хірург Попов, який років з двадцять незмінне працював у їхньому районі. І хто, і коли не стукав у його двері чи вікно, він одразу ж поспішав рятувати людину.
Під'їхавши до тинькованого будинку, Василь віжками зупинив коней, скочив на землю, підійшов до знайомого причілкового вікна і на мить завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його стук довго ніхто не відповідав. Це не було схоже на чуткого лікаря, який одразу ж схоплювався з ліжка. Та ось, нарешті, у вікні майнула тінь і розпачливий жіночий голос запитав:
— Хто там?
— До Олександра Івановича приїхали. Просимо допомогти хворому.
— Олександра Івановича немає, — крізь сльози сказала жінка,
— Де ж він?
— Позавчора гестапо заарештувало, — і в хаті забився плач. Досвітом близнята приїхали до загону і, не будячи Сагайдака, почекали біля командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Він по обличчях хлопців зрозумів, що їх спіткала невдача.
— Не схотів їхати до нас хірург?
— Гірше, Михаиле Івановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився і Сагайдак. Він мовчки вислухав Романа, зітхнув, щось подумав і сказав:
— Доведеться вам, хлопці, увечері їхати в Балин.
— У Балин! — аж засудомило і занудило близнюків — згадали історію з паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рівно продовжував:
— Там за містком край села, біля самого лугу, самотньо стоїть хата Ткачуків, у ній живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я прошу її приїхати до загону. До них краще під'їхати з лугу толошними воротами.