На подвір'ї заскавулів кундель — певне, хтось із своїх навинувся. Тільки хто? — кидає обважнілі очі на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина — неквапом несе високі втихомирені груди — оту спокусу, без якої теж не проживе чоловік. Ось із ким він буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженілого шляху і свого неспокою.
— Що тобі, Василино? — придивляючись до обведеного смутком обличчя, питає постарілим голосом.
— Тяжко, Семене, — зітхає жінка, зітхає вагота ЇЇ персів, на яких не спочивало ні одне немовля, а тільки, певне, спочивали кучми чоловіків, хоч і божиться молодиця, що нікогісінько, крім вього, не мала. Так він і повірив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого і досі гарного обличчя, коли в низькому голосі озивалося саме жадання утіхи. — Тяжко, — знову зітхнула Василина.
Лісник скривив уста і, не подумавши, бовкнув:
— Яким це побитом і тобі тяжко? Твоїх же дітей нема на війні.
— Осоружний! Так людські е! — несподівано спалахнула Василина, круто обернулась і швидко пішла не до лісникової хати, а назад, у село.
— Ти куди проти ночі?! Яка тума запаморочила тебе? — здивувався, обурився Магазаник. І, не почувши відповіді, кинувся навздогін ва жінкою. На галявині зупинив її і захекано спитав: — Нащо тобі ця дражливість?
І вперше непримиренність і зневага до нього блиснули в отих очах, які завжди несли йому то загадковість, то хміль любощів.
— Пріч з дороги, обридливий! — війнула, зашелестіла спідницями й обійшла його, мов зачумленого.
— І чого це такою заїдливою стала? — ще хоче зупинити її.
— А того! Був ти Чортом зі свічечкою і тепер зостався ним! — спересердя відрізала вже з-за плеча та й гордо понесла поміж деревами гнів і злість, а не любощі.
Оті слова про Чорта зі свічечкою придовбнили чоловіка. Звісно, він знав про своє прізвисько, але щоб почути його від підложниці, — такого ще не бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всередині образа і неспокій.
І отут, у розімлілих лісах, у яких ще не оніміли чужі машини, він знову згадав зеленооччя Марії і своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й забратися втрьох у затишний закоморок, подалі від війни, від гризні, від політики. Так хіба ж після всього піде до нього Марія? Теж тобі відріже, що й чорт на старість іде в ченці. От якщо війна вб'є її чоловіка, тоді біда й пособить мені. Від цієї думки мимоволі здригнувся — справді, так може подумати тільки біс.
З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний рік він закопав грубі тисячі, що вторгував за картоплю. Потім за ці тисячі тихцем накупив золотих червінців, які теж заневолив біля борсуків. Ще е в нього сховок, де нещодавно стояла пасіка, а третій скарб спочиває в деревині хати, що стоїть у селі. Дая нього тепер треба знайти інше місце, бо хіба в такий час довго хаті стати попелищем? Ех, суєта суєт, а спокою і досі не мав світ.
Коли лісник підходив до своєї оселі, на дубі, вмощуючись на ніч,. простудливо керкнув старий кульгавий ворон. Надокучив він, особливо в передгроззя, своїм скрипучим голосом, але й убивати його тож не хотілось, бо досвітком не півні, а цей старий віщун завжди будив Магазаника.
Пустищем тепер стала його селитьба. Навіть старий Гордій SB залишається тут на ніч, хоч і давав йому під ночівлю другу воловину хати. То в клуні гибів, а зараз і в хаті не хоче відпочивати.
І, наче почувши його думки, з лісу озвався низинний голос діда Гордія:
— Семене, ти вже облягаєшся?
— Т" збвраюсь. Як це, нарешті, ви надумались проти ночі прийти? — насмішкою насочується слово Магазаника.
— Хіба ж нова влада' не заставить? — біліючи полотняними шатами, старий підходить до лісника, простягає важку, вироблену руку, шкіра на ній,тверда, шершава, наче кора на дереві, а пахне душко.
— Нова влада вас послала? — дивується і насторожується Магазаник.
— Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От і приіабанився до тебе — відпусти трохи солі, ти ж, нівроку, заісся нею.
— Доведеться відпустити. Ви сьогодні вже ночуйте у мене — Та ж половина домівки пустує.
— Тепер, мабуть, півсвіту пустує, — зітхнув старий. — Та коі хата Гітлера стане пусткою.
Хоч довкола нікого нема, а лісник сторожко оглядається, нові страхи в душі.
Ви вже вечеряли?
— Вечерни. — Гордій поглянув на небо — яку погоду воно віщує? — Я ще піду до коней, а потім спати.
— На ліжку Стьопочкп лязкстс, двері зі; не зачипяйте.
— Гаразд.
Вечір знімав з вікон сизу барву, і вони темніли, немов крила гайворонів. Магазаник причинив їх грубими віконницями, з яких залізо проходило аж в хату і там для безпеки бралися гайками на різьбу. Незабаром прийшов дід Гордій, покректуючи, почав умощуватися на ліжкові Стьопочки. Магазаник причинив двері до своєї половини.
Тихо і сумно в його оселі, де по всіх кутках чаїться самота. Хоч би Стьопочка погалаганив тобі чи Василина зашелестіла сміхом і спідницями. І який гедзь укусив молодицю, коли саме так потрібні її заспокійливе слово і принада? Магазаник підходить до мисника, витирав сірник, запалює свічі в мальованому свічнику: може, хоч святий віск віджене од нього недобре передчуття і страхи. Що ж, чоловіче, чаївся ти в лісах, а тепер годі — час переїжджати до тієї хати, де й досі в негоду стогнуть половецькі і скіфські камени.
Із свічником він підходить до дзеркала, в глибині його бачить якісь непевні, ніби чужі очі, непевний одблиск гіркої посмішки і нерівно прооране літами чоло, — у зморшки вже й посіяти щось можна. Ця думка страхає лісника, щоб відігнати її, він швидко іде до старовинної, з червоного дерева шафи: тут тісно збилася людська мудрість. От що тільки вибрати з неї? Може, біблію? Та, певне, й передпотопове письмо не заспокоїть зараз сум'яття душі. Краще того дивака, що Дон-Кіхотом зветься? Час уже всюди підстрелив твої вітряки, а ти й досі живеш у пам'яті людей. І королів, і царів обскакав на своїй сухоребрій шкапині, і фюрера обскакаєш.
Лісник витягнув зачитану книгу, підійшов із нею до свічника, а в цей час надворі люто озвався кундель, далі лунко загупали копита, заскрипіли колеса, загалакали чиїсь голоси. Несе якихось приблуд на вечерю або ночування. Магазаник кинув книгу на стіл, схопив дробовика, відсунув залізні засуви і сторожко вийшов із хати.