— Яка ти гарна, Ольго, — торкнувся рукою її тугого плеча, і в молодиці безпомічно затремтіли довгі півкола вій. Напевне, вона давно вже не чула доброго слова.
— Ходімте ж до оселі.
У хаті його вразила картина мальованого вітру, що росяно вихрився і вибухав у ранкових клубках верболозів та верб, за якими ставала на диби потемніла вода. Вітер так був виписаний, що, здавалось, його можна було взяти в оберемок.
— Звідки у вас таке диво?
— Кундрик у голодний рік купив цю картину за десять фунтів муки... Я тоді ще не знала його.
І замовкли обоє. Від картини Ольга метнулась до печі, вихопила рогачем один і другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обідку якого нерівне письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
— Вам перчити?
— Перчи так, щоб язик три дні крутився в роті, як в'юн.
— Таке скажете, — Ольга поставила полумисок на стіл, відбатувала кілька грубих косарських луст хліба, поправила килиминку і сіла край столу, по-материнськи дивлячись на гостя.
— Чого ж ти не обідаєш?
— Спасибі. Я вже.
— Ох і борщ смачний у тебе!
— Справді? — вже по-дитячому посміхнулась вона, потім щось згадала, прожогом вибігла з хати і нескоро прийшла, знічена, засмучена.
— Що з тобою, жінко добра?
— Нічого, — поставила на стіл горілку. — Оце забігла в крамницю, а сторож сказав, що приїжджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потім нагрузив підводу сіллю — і кудись повіявся. Видать, на спекуляцію. Перекотиполе не знає, що таке справжнє коріння. Покину його, ошуканця, хоч і війна...
VIII
Сонце вже почало спуска тись по гілках старої роз падистої яблуні, коли Сагайдак підвівся з лави, над якою все шу мував і шумував мальований вітер.
— Я вже піду, Ольго. Час.
— І я теж! — Рішучість і хвилювання лягають на обличчя молодиці.
— Куди?
— До своєї мами. Хай він западеться з усім добром, з усіма хитрощами! — Вона кинулась до скрині, вихопила звідти поли нялу, ще, видно, дівочу хустину, запнулась і завихрила по хаті, збираючи свій одяг. — Казали ж сестри: не йди за нього, а я, дурна...
— Які сестри? — здивувався, насторожився Зіновій Васильович, бо перед цим Ольга сказала, що в неї нікого нема, окрім матері.
— З лікарні. Я там тільки-тільки почала працювати сестрою, аж поки туди не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвін тільки не прикидався тоді переді мною, — і таки підманув. — Вона тоскним поглядом окинула хату. — Ось, здається, і все. Нічого не взяла його. Хай тепер шукав собі четверту жінку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цієї ледь . розквітлої юності, яка опинилась у лапищах гендляра і не зазнала навіть крихти жіночого щастя. А недобре передчуття млоїлось і млоїлось, бо ж від Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують ті, що всіляко крутяться на видноті та нашіп тують на когось і очима недовіри обмацують увесь світ. Було це колись, не загинуло й тепер. І він колись знав свого кундрика, який усе не довіряв йому ще в Червоному козацтві. А потім, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т — й-серед своїх катів.
— А ви чогось зажурились? — довірливо підійшла до нього Ольга. — Це я вас засмутила?
— Усе, зіронько, усе потроху, — несамохіть пригорнув жінку, ішу й назвати жінкою не можна було, бо сама молодість оповидав її.
Вона схлипнула, а він заспокійливо поклав руки на її плечі, : поклав би. своїй дитині. Таки жаль, що в нього не було доньки.
— Це ж ви, Зіповію Васильовичу, знову підете в ліси? — з-під вогких вій глянула на нього.
— Его ж.
— То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забігти. Ми б вам шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? — уже заговорила по-жіночи розсудово.
— Спасибі, Ольго.
— Не забудьте нас і прізвища нашого: Ткачуки.
— Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтів, йоду — першу допомогу партизанам. Дати тобі гроші?
— Ні, ні. Я сьогодні ж збігаю в нашу аптеку — там моя подруга працює. — І ще раз поглядом прощання обвела оселю. — Нічого не жаль, тільки жаль отут залишати це малювання.
— Так забирай із собою.
— А потім Кундрик буде з мене душу виймати.
— Я напишу йому записку, що картину взяв собі, — і почав виймати з рамок мальований вітер. — Як прибіжить за нею — заплачу десять фунтів муки...
Ольжина хата стояла на белебні біля низинного лугу, що поріс осокою, верболозом і кущуватими вільхами. За лугом починалося оте гибле болото, на якому від не раз полював птицю. Іноді тут і зимували качки, з'юрмившись ва болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив Стах Артемеико і золоточубий Миколка, що мав сині, з степовим підсмутком очі. І звідки це в дитини?
Вони зупинились біля стареньких хрещатих воріт, точнісінько такі ворота були в Данила Бондаренка. Де він тепер?
Ольга відчинила хвіртку.
— Зайдіть хоч на хвильку до нас.
— Не можу.
— Неодмінно зайдіть, бо я задумала, — по-дитячи благав увесь її вид.
— Коли задумала, то що зробиш, — розвів руками Зіновій Васильович.
У сінях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
— Це ж хто у вас ловить рибу?
— Я, — застилалась Ольга. — Коли була малою, то цілі дні талапалась у воді, а побільшала — так тільки вечорамж, щоб люди не сміялися. Мама називала мене несамовитим забрідчиком.
Він заходить у звичайну селядську оселю а татарським зіллям на глиняній долівці, з лавами попід стінами, з чорним хлібом і сільницею на столі, з рушниками і старими іконами на стівах. Матері вдома не було.
— Вони в колгоспі дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схід, а матір усе ходить до корів, яких нема, — сказала Ольга, кинулась у хатину і незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. — Тут вам на дорогу дві хлібини, шматок сала і кілька сушених карасів. Хліб я сама пекла.
— Не треба, Ольго.
— І не кажіть такого...
— Спасибі, люба, — він поцілував її в щоку, а вона знову схлипнула.
— Невже ви нас залишите фашисту? — І така туга була в її голосі, що й в нього затремтіли вії, а на собі відчув тягар провини. Стримуючи болі, вклонився жінці, вклонився оселі чи святому хлібові, що лежав на столі, й прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу біля воріт. Вона махнула руко" і журно припала грудьми до воріт, що одразу вибили скрип. Отак і зосталася в його пам'яті, а в душі залишила жаль.