Чорторий

Сторінка 6 з 16

Чемерис Валентин

Вулиця, Сомова вулиця,

Та, що коліном лягла.

Хата до хати не тулиться

Тут — в оболоні села.

Стійте ж, гаї ви березові!

Я похвалюся людьми.

Славою вшир підперезані,

Тут проживають Соми.

Рівна дорога обшинена

В поле біжить крізь гаї.

Правлять уміло машинами

Друзі хороші мої.

Вийдуть до кузні і молотом

Вдарять — розбудять село.

Кажуть: "Не хлопці, а золото, —

Досі таких не було".

Тільки ж деньками хорошими

Хлопці ідуть в моряки.

Буде гойдатися кльошами

Вулиця десь на святки.

Стопчуть траву за березами…

Ох, і гуляють у нас:

Тільки за дальніми плесами

Лине розкотистий бас.

Вуса підкрутять прокурені,

Отже, скінчилась гульня.

Хлопці веселі й нахмурені…

Я проти них — Соменя.

Василь Симоненко таки правий був, коли свого часу написав про Миколу Сома як про "найСомішого із Сомів". А ось в університеті друзі-студенти (а кожний студент неодмінно має свою кличку) Миколу Сома називали Сомиком.

— Так мене й досі називає дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, як у мене й вусів немає, та й донині не нагуляв я риб’ячого жиру.

— Прізвище наше походить від деяких характерних ознак зовнішності, — на одній із рибалок розказував мені Сом (коли не клювало, тимчасово й нетипово). — От мій дід Іван, — він, до речі, вилами вовка заколов, — про нього казали: справжній Сом! Великий, товстий, вусатий! Це я один не вдався — худий, як лозина. А всі мої родичі, дядьки, двоюрідні брати, всі здорові, дорідні, дебелі… Вусаті! Всі галасливі, всі у флоті служили, тільняшки на них аж тріщали! Такі вони — Соми!

І зітхне (але якось весело-безтурботно):

— Лише я не вдався. Не сом, а в’юн.

Він і справді наче в’юн — в’юнкий, швидкий, все і всюди встигає, хоч ніде, погомонівши, довго не затримується.

— Б’ю чолом — Микола Сом![4]

Це лунає в моєму редакційному кабінеті наче нізвідки і звідусіль, лунає зненацька, як молодечий грім-громенко серед ясного дня, а вже тоді (я тим часом здивовано озираюсь) в мій кабінет увіходить, ба вихором рвійним уривається і сам автор того вітання.

І все ж Микола Сом у своєму битті не зовсім точний. Це не завжди відповідає суті. Про це мені й захотілося сказати у таких рядках:

Б’є чолом

Микола Сом,

Бо міцнющий в нього лоб є.

Та частіш Микола Сом

Сміхом б’є.

А не чолом.

І з порога швидко, не даючи мені й отямитись:

— Знаєш таку рибу — жереха?

Що я тоді знав про названого представника "водяної хребетної тварини з непостійною температурою тіла, яка дихає зябрами і має плавці та шкіру, звичайно, вкриту лускою", під назвою жерех? Тільки те, що це риба і риба родини коропових, те саме, що й білизна. Довжина тіла до 80 см, маса до 4 кг. Хижак.

— Я сьогодні спіймав… — пауза, потім вигук: — Же-ере-еха!!! Як він рибу бив. Маленьку. Він її хвостом глушить — аж виляски на річці лунають. Багато б’є риби, всю не поковтає, то ще й чайок годує. Але живу не їсть. А тільки прибиту, причмелену… Ти ніколи не спостерігав такого полювання? Як він вертиться і б’є хвостом? Видовисько! Аж вода кипить, уціліла риба вистрибує з води, не знаючи, де рятуватися. Прибита — спливає животами вгору. Жерех її хапає, чайки її хапають. А я човником пливу. Блешеньку тягну, уловиста. Вона у мене щаслива, везуча. І жерех в тім гармидері її хапає, зопалу сприйнявши її за ним же прибиту рибку. І хапонув жаднюга! Ох і було мені! Хвилин з тридцять з ним морочився, колами він ходив, то в глибину пірнав, то з води вистрибував, як відчув, що з хижака сам здобиччю став. Недарма кажуть: бере вовк, але й вовка, буває, візьмуть… Взяв і я жереха. Перемога над хижаком мені дісталася чесно. Як ніс додому, зустрічні питали: "Де таку рибу можна спіймати?" "На Чорториї", — одказую… Зважив удома — 3 кг! Скільки радощів! Ні, ні, не в жереха, у мене. Стали ми з дружиною гадати: що з жереха приготувати? А дружина й каже: котлети! Я пригадав, що навіть в їдальні ЦК КПУ колись були котлети з жереха, а там чого тільки не було. Та й специ там трудилися — дай Боже! А з жереха робили тільки котлети. Чому котлети? Жерех — єдина риба, що рибою… не пахне. Кажуть, навіть сам Петро Шелест, тоді цар і бог України, дуже любив котлети з жереха. От і ми приготували котлети з жереха. Ціла каструля котлеток вийшла — смачні! Своєрідні! Кого не пригощав, уминали, як за себе кидали, а потім питали: з чого котлети? З телятини?

— Із жереха, — одказую.

А дехто, почувши незнайоме слово, аж відсахується і переполошено питає: а що таке… же-ерех? А його можна… їсти? А він не отруйний?

І далі Микола — без передиху:

— Вибачай і бувай — біжу! У мене ще справи в інших редакціях, а потім за світла ще додому встигнути. На Чорториї снасті стоять — треба перевірити…

Залишає для "Вишняка" низку нових епітафій.

— Б’ю чолом — Микола Сом!

Ці традиційні Сомові вітання-прощання ще відлунюють в моєму кабінеті, а їхній автор, вже залишивши редакцію "Літературної України", мчить бульваром Лесі Українки. І лише тоді я переводжу подих, озираюся: так був у мене щойно Микола Сом чи не був? Але ж у кабінеті ще відлунює його знамените і неповторне:

— Б’ю чолом — Микола Сом!

"Іноді мені здавалося, що Василь Земляк прийшов на Землю з іншої Галактики", — це із Сомової придибенції про незрівняного автора "Рідної сторони", "Кам’яного Броду", "Гнівного Стратіона" і особливо "Лебединої зграї" та "Зелених Млинів".

Так ось іноді мені здавалося (і здається), що й сам Микола Сом тільки для виду Микола Сом, а насправді він теж прийшов до нас на Землю з іншої Галактики, з якогось тамтешнього сузір’я — із Золотої Риби чи Рака…

Іноді ж здається, що він — це той пресимпатичний горобець із його пресимпатичного вірша "Горобець купається":

У центрі міста… на велелюдній площі…

У час робочий (хай йому грець!)

Під водограєм крилечки полоще

Малий, худий, веселий горобець.

Десь налітався…. Крилечка в мазуті.

На пузі крейда. Фарба на хвості.

А ноги взуті, в чорну землю взуті,

І плями дві, запечені, густі.

Хрещатик плив. Ішли стіною люди,

І зупинялась людна бистрина

Коло тієї дивної приблуди,

Що із води натхненно вирина…

А якщо він і горобець — ні, таки горобець! — то неодмінно той горобець, з іншої Галактики! Отож, б’ю чолом!