І точнісінько отака (та де там — отака! Жахніша! В сто разів лютіша й страшніша!) морда з води — з Чортория! — висунулась, поводячи виряченими очима (та ще й вусата!), ніби питаючи: а що ви тут, Соме з Чемерисом, робите, га? Рід мій винищуєте, га?!!
І було воно — оте, що висунулось, — куди тій гоголівській, звиняйте, свинячій мордяці — саме завбільшки метрів до п’яти і десь під 300 кілограмів живої ваги! Прямо тобі паровик! Таран! Чудо-юдо, яке іншим (крутим та "новим") і за добрі гроші не покажеться, а для нас за так висунулося!
Їй-бо на нашому місці Солопій Черевик одним махом вискочив би з човна, самого човна підхопив би під пахву (чи й на себе звалив би!) і подався Чорториєм по воді аки по сухому аж на Троєщину. Чи й далі, у Бровари!..
Чи, як дядько Степан з тієї ж Троєщини — та хто його на Троєщині не знає? Всі знають! — коли вночі необачно рибалив на Чорториї, а з води раптом висунулась отака вусата мордяка, даруйте, до самого світу, рятуючись, налягав на весла, до ранку гріб і гріб без передиху, дивуючись, чого це він ніяк за ніч не може подолати неширокий Чорторий і прибитися до берега, щоб дременути у свою Троєщину, як під ранок, коли вже засіріло й півні десь за Троєщиною (чи не в Броварському районі?) запіяли-заспівали, і вся нечисть тоді зникла, і наслана пелена розвіялась, змилений, ледь живий від цілонічного веслування, дядько Степан нарешті загледів, що він зпоквапу — а втім, наслано на нього було, наслано! — не вийнявши якорі, всю ніченьку грібся на одному місці. Отаке з людьми чинить Чорторий, а ви… Та нас із Сомом теж, як і гоголівських героїв, скував жах, як та мордяка з води біля самісінького борта висунулась. І як ми з човна не кинулись у воду? Потопив би нас Чорторий — він такий. Тільки булькнули б! І поминай тоді як звали двох найкращих членів НСПУ! (А, може, тому й не вистрибнули з човна, що нас, як і вищезгаданих гоголівських героїв-ярмарчан, скував жах?)
— Спокійно, спокійно, — неспокійно вигукував Сом. — Це — мій родич…
— Ота, даруй, мордяка?
— Що вдієш, яку має… Вона ж для нього — рідна-ріднісінька…
— Якби знав, Соме, що в тебе такі… родичі, не проти ночі їх згадуючи, то й не зв’язувався б з тобою!..
— Яких маю родичів, таких і маю, — розводив Сом руками. — Я ж Сом.
— Краще б ти В’юном був! Чи якимсь там… Йоржем. Або й Пічкуром. Так було б безпечніше, а то… Бий тепер йому, родичу своєму, чолом, щоб відпустив нас…
Що було далі, розповім пізніше, як трохи оговтаюсь та до тями прийду, а зараз лише зазначу, що таке случилося з нами року… року… Дай Бог пам’яті, коли ж це случилося? Здається, того літа, коли в Києві по п’ятірці пенсіонерам набавили… Бо ж і на хліб пенсій не вистачало… То, кажись, року… Та писали ж тоді газети захоплено щось про "нову турботу за наших славних ветеранів!" Отже, року… А втім, яке це має значення, якого саме року? Що ви причепилися до мене з тим роком? Пам’ятаю, що після того випадку (про який я ще якось докажу, оговтавшись), Сом і втнув про мене у газеті "Слово Просвіти" придибенцію під назвою "Він до всього — риболов". І ось що він у ній, як оговтався, написав:
"Валентин Чемерис — відомий український романіст, повістяр та есеїст, гуморист і сатирик. А ще — секретар Спілки письменників України. І до того ж — заступник головного редактора газети "Літературна Україна". Одне слово: чоловік він хоч куди. Як говорила у минулому столітті одна юна поетеса: вельми покладистий. Чи ж є якась погана риса у Валентина Чемериса? Ні, немає. Скажу, що друг мій Чемерис багато має гарних рис. Та над усе він — геніальний рибалка. Знає, де ловити, на яку приманку і наживку. Навіть знає, з ким ловити рибу в одному човні. Останніми роками уподобав лише мене. Річ у тім, що в нього, як і в кожного рибалки, часто-густо не клює. Ні, не такий наш Чемерис, у якого ніц нема ні грана фальші. Це єдиний український гуморист, який у житті ніколи не користується гіперболою. Тож коли йому, безрибному, ставлять важке запитання: "Що ти упіймав?" — пан Валентин чесно й гордо відповідає: "Я сьогодні сома упіймав!" — і показує пальцем на мене… Як бачите, не бреше…"
Істинна правда! Сома я частенько ловив. Тут Сом не бре-бре. І — ловлю. Але тільки отого, що з великої літери. Бо є ще сом з малої, якого мені, чомусь, незважаючи на всі мої зусилля і геніальність риболовецьку, так досі й не пощастило запопасти! Лящів ловив, судаків ловив, линів ловив, щук ловив, карасів ловив, гущарок, пліток, в’язів і ще багато якої риби — великої і малої — аж до пічкурів включно, ловив, а ось сома — ніц! Все ще, як кажуть, попереду.
То хто з них знаменитіший — Сом з великої чи сом з малої літери?
Якщо вірити УРЕ, — а ви їй не вірте! — то буцімто другий, отой, що з малої, якого мені так досі ще й не вдалося запопасти.
Чому так сталося, що з двох сомів тільки один до УРЕ потрапив?
Принагідний відступ. Коли свого часу готувався дванадцятий том УРЕ, до головного редактора видання, до "самого" Бажана подзвонив гуморист Олег Чорногуз.
— Спасибі, Миколо Платоновичу!
— За що? — поцікавився метр.
— А за те, ще увели чорногуза до дванадцятого тому.
— Олег Чорногуз? — Бажан мить подумав, пригадуючи, і твердо відповів: — Ні, Чорногуза у дванадцятому томі немає!
— Є, є, — радо Олег, — тільки з малої літери. Ось цитую: "чорногуз, лелека білий — птах роду лелека ряду лелекоподібних".
Бажан засміявся і увів до тому, крім чорногуза з малої літери, і Чорногуза з великої, себто Олега…
Така придибенція.
На жаль, щось подібне не трапилося з Сомом (чи Микола не додумався подзвонити Бажану?), а тільки в десятому томі УРЕ є лише один сом — з малої літери. Так званий сом звичайний: риба родини сомоподібних. Тіло довжиною до 5 метрів, маса до 300 кілограмів, оливково-зелене зі світлими плямами на боках, черево біле. Вусиків 3 пари… Але, повторюю, це сом звичайний. Для іншого Сома, незвичайного, у Бажана не знайшлося кількох сантиметрів площі в його УРЕ. І все ж таки школа Сом обезсмертив скупого і не завжди справедливого — служив режиму — головредактора УРЕ. Річ у тім, ще в шістдесятих роках і пізніше у Києві (як і по всій Україні) ходило чимало в’їдливих епіграм по руках. Особливо дошкульними були ті, що присвячувалися поету Бажану. Лише через багато років — вже в третьому тисячолітті, Сому вдалося встановити їхнє авторство (див. його збірку "Як я Сталіна хоронив", 2002 рік). Виявляється, мадригал, присвячений Бажану, написав не хто інший, як Андрій Малишко: