Чорторий

Сторінка 13 з 16

Чемерис Валентин

— Та який він… який сом? Так, одна назва! Із справжніми сомами він і не ночував. Невже й ти віриш, — повернувся до мене, — що той сомик був довжиною в п’ять метрів і вагою в 300 кеге?

Я подумав і твердо відповів:

— Де там! І половини не набереться! І чого ми той, за весла похапалися? Треба було його на абордаж брати.

— А я кажу, — гарячкував Сом, щоб остаточно принизити свого родича, якого ми не спіймали, але який мав завдання нас спіймати, — у ньому й десяти кілограмів не набереться. Та й взагалі — який то сом? Який, питаю?

— А що ж то було? — розгубивсь я.

— Так, сомик, — як присуд, виніс Сом. — Таке собі… соменя.

Я був спантеличений.

— А хто ж тоді нам човна тряс? Чия вусата мордяка висовувалася з Чортория біля самого борта човна, і як ми, з поквапу не вибравши якоря, гребли до берега і далі по березі ще метрів, мабуть, із сто? Аж пухирі на руках від такої греблі повискакували.

Тепер уже був спантеличений Сом.

— А й справді… — Мить подумав і з черговою твердістю відповів: — Ні, ми таки евакуйовувалися — скажемо так, — від сома-сомища! Довжиною в п’ять метрів і вагою в триста кілограмів! Від меншого хіба б ми втікали? Мені один старий рибалка казав по секрету, що такі соми ще й досі водяться в Чорториї.

І все стало на свої законні місця, бо ж виникла залізна логіка: хіба від сомика ми втікали б до берега? Висовувалась і справді вельми пристойна мордяка. На Чорториї і не таке можливе! Бо це ж не поетично-замріяна Рось, а — Той, що чортом риє!

А пізніше, відповідаючи на запитання кореспондента Ай-Бі-Бі-Сі, Сом із притаманною йому скромністю сказав:

— На нашому з Вальком Чемерисом місці кожен би так вчинив!

Чим і підняв авторитет київських рибалок на ще вищу висоту!

І тієї ж миті… проснулися.

У човні, на Чорториї.

Було тихо й благословенно у світі білому. Вудочки наші стояли собі непорушно, сторожки ані хитнуться, річкою пливли легенькі безневинні і майже ліричні хвильки й плюскотілися біля борту.

— Що??. Га?.. — Сом труснув головою.

— Тобі що-небудь меречилось-верзлося на кормі?

— Та якась… вусата мордяка, — чесно зізнався я.

— І мені теж, — признався і друг мій.

— Дивно, що нам обом приснився один і той же сон!

— Та хіба ж ми спали? Так, пригрілися на сонечку в човні, ти на носі, а я на кормі придрімали хвильку-другу…

— І нам встигло приверзтися, — Сом подумав і швидко запитав: — А що коли і… і справді, як ми лірично дрімали, висовувалася з води та мордяка, га? Це ж Чорторий, тут усе можливе.

Ще подумав і виніс рішенець.

— Скажемо, що висовувалася…. Так і знайомим будемо розказувати. А такі соми в Чорториї ще водяться… Мені один старий рибалка по секрету якось баяв: придрімав він… Тобто, пригрівся в човнику на Чорториї, себто замріявся, коли це Чорторий, яа-ак зітхне! А тоді з води щось яа-ак вискочить, аж вода човна накрила! Придивився…

— Хто придивився?

— Я… Тобто той рибалка — не перебаранчай! Придивився, аж то — сомище! Отакезне! — і Сом якомога ширше розвів руки, як і кожний істиний рибалка вміючи в подібних випадках дуже широко розкидати руки. — От і нам пощастило такого побачити.

— Якби ще й спіймати, — зітхнув я.

Сом резонно зауважив:

— Ти багато дуже хочеш. І взагалі, дякуй сому, що хоч нас не спіймав. А міг же, чортяка, нам і човника на Чорториї перекинути!

А втім, із Сомом і не таке траплялося.

Крім афронту від поета-партизана Платона Воронька (пригадуєте, звинувачення в літературному хуліганстві?), Сом на своєму літературному віку зазнавав у різний час і дошкульніших нападок од критичної братії, яка, як водиться, сама написати (поезії чи прозу) не вміє, бо не знає як, але вміє і знає, як треба повчати, щоб написати прямо тобі черговий шедевр, достойний не інакше, як Нобелівської премії.

А почалося все, хоч як це не дивно, з аутодафе. Так, так, зі спалення. Коли вийшла перша Миколина збірочка поезій "Йду на побачення" (1957), голова колгоспу його рідного села упізнав себе в одному з віршів (в негативному, ясна річ, образі), викрав книжечку в сільській бібліотеці і… і спалив її як крамольну. Згодом поет скаже — не без підстав, — що він став першим українським радянським поетом, збірку якого спалили в рідному селі. Початок, одне слово, добрий і для декого аж завидний — а чому, мовляв, тоді мою збірку не спалили? А якби зібрання творів в — надцяти томах спалили, яким би я сьогодні героєм був! Жаль, не поталанило! Сому просто повезло, він постраждав, а я хіба гірший? Але спаленням справа не закінчилася. Палій (а він "дзвенів орденами й медалями") написав ще й доноса до першого секретаря Київського обкому партії товариша Шелеста. Останній дав грізну вказівку: хай поет негайно напише пояснювальну записку, що він у вірші "Іди на суд", вміщеному в його збірці "Йду на побачення", не мав на увазі "голову колгоспу тов. Ковбасинського". Як зізнаватиметься Сом, "одне речення, і я врятований. Але душа моя голосно закричала: ні! Бо таки й мав на увазі голову колгоспу. То що ж тепер?"

За порадою пішов до свого старшого друга Олексія Коломійця.

Він довго та уважно розглядав мене, ніби вперше бачив. А потім його обличчя засяяло красивою, широкою посмішкою. "Знаєш що? Ти потрапив у геніальну ситуацію. Через сто років тобі будуть заздрити нащадки. А тепер сідай і пиши: "У вірші "Іди на суд" я не мав на увазі тов. Ковбасинського. Я мав на увазі багатьох інших негідників". Оце і все!"

Але це був лише початок, нападки посипляться пізніше — і вже не в Броварах, а — в Києві.

…А втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а проти його молодої зухвалої вдачі, — писатиме у передмові до так і не виданого (вже почалися фінансові негаразди) вибраного Миколи Сома Олесь Жолдак, більш як тридцятилітній друг поета. — Гадаю, що у вірші "Сергію Єсеніну" український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:

І підстригти, і погладить лізли,

Бо, мовляв, доступний і простий,

Та кришились гребінці залізні

Об шовковий вихор золотий.

(Додам од себе. Про Василя Діденка, вірного свого друга й побратима, автора знаменитих "Ясенів" і взагалі незрівнянного поета, який так рано пішов із життя, наклавши на себе руки — зашморг вирішив його долю, — Сом напише як про самого себе: "Справдешні всі поети — люди непрактичні, часто невлаштовані в житті, голодні й холодні. Биті і зневажені. Ходять з нами грішною землею, а живуть у небесах. Тому й диваки". Дай Боже нам побільше таких диваків! І сам Микола хоч і ходить грішною землею, як і всі ми, грішні, ходить з усіма нами, простими смертними, а сам тим часом живе в небесах — знайомі в нього там чи що? Але ж на небесі по знайомству не приймають, як то буває на грішній землі. Виходить, заслужив!)