Зайчик мчав що було сили в довгих ногах.
От він уже в рідному лісі. От совине дерево. От ведмежий барліг. Швидше! Швидше!
От зелена ялина, старий дуб і лігво старої зайчихи.
Зайчиха спала, але її довгі чуткі вуха завжди були насторожі. Вони вже не сплутають шарудіння листу з кроками звіра!
Раптом у лігво прожогом вскочило щось пухке, біле.
— Бабусю, рятуйте! — пропищав зайчик.
Мудра бабуся одразу збагнула, що сталось. Вона миттю вибігла з лігва, а зайчик заховався в ньому. Сама ж вона не боялася собак. Зайчиха як почала петляти по лісі туди-сюди — і зовсім збила їх з пантелику. Цього разу мисливці нікого не вбили.
А ввечері під дубом зібралося багато зайців. Білий зайчик був дуже красивий, але дуже засоромлений, бо всі сміялися з нього.
Та стара зайчиха сказала, щоб не сміялися, бо хтозна, яке ще нещастя трапиться з ким узимку.
Але все ж таки потріпала зайчика лапкою і промовила:
— Бачиш, до чого доводить неслухняність та легковажність! Тепер ховайся під дубом, аж поки випаде сніг.