ВАРІАЦІЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
або ж
БАБА В ЦЕЛОФАНІ — НАША МАТИ
...Корова — в багатьох старовинних і архаїчних
релігіях символ плодючості, достатку і благоденства...
Міфи народів світу
Баба Христина, звісно, не має рації,
Рветься у зону, що ти їй не кажи!
С. Йовенко, "Вибух"
...Мавра поривається напитися води з річки,
але Марія тримає її за роги...
В. Яворівський, "Марія з полином у кінці століття"
1
З вертольота її запримітили,
Не одразу означиш словами,
Де тополі іржаві, як мітли,
Скрушно небо метуть головами
І де сосни, дощами спалені,
Лізуть в очі лихою іржею —
У якійсь несусвітній окалині
Денно й нощно блукають душею.
Коло хати її запримітили,
Догадались, коли вже сідали,
Перестали тополі — як мітли...
Лиш листками іржаво ридали...
2
Таж виселили все село...
— Бо ж тут насипало такого було.
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю...—
Недобре в кабіні, сердито гуло.
— Два пришельці із космосу або, може, із НАТО?
— Курс на тополю іржаву. Тримайсь, стара хато!..
3
Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
Гвинтом вертоліт ріже досаду.
Один космонавт — це стара в целофані,
А другий — корова на задньому плані.
Обкуталась баба, обтушкувалась,
Скрізь, де амбразури, позапиналась,
Лиш гола і біла її палюга
Летить полином — баба ледве встига
Чорнобилем бігти за тою здоровою
Тяжкою, як туча, старою коровою,
А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне суне в тумані,
Лиш роги пробились з накидки таки,
Сердиті й невкриті її гостряки,
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись, старій поторочі.
А взута корова в старі кирзаки...
Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки...
4
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!
— В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться і буде здорова,
І бабі ще дасть до відра молока,
Така замашна і молочна така.
— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?
— Хіба ж я газет не читаю, чи як?
Корову видою на світанні,
Взую, одягну й веду за рівчак...
— Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?
Коли виселяли із зони село?
— А я серед тої проклятої віхоли
Взяла й зосталася — синам на зло!
ВІЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГІЯ
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
П Тичина, "Скорбна мати"
Назустріч Учні Сина,
Під руки — та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
— Мене пізнав ти, Сину?
— Чого тікаєш, Мамо,
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!
Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.—
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала,
Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова,
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.
Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали,
Палали її рожі,
Як півні-генерали.
Було все мов на лезі,
Якому все стинати —
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.
Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати.
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.
ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали тоді одне-однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!
СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК
— Марія, Марія... Та Марія не та.
Та зродила Христа,
ця — анцихриста!..
Як почула вона, то вся похолола,
І треба ж таке почуть від людей...
Світу не бачила вже довкола...
Куди ж її доля тепер заведе?!
Отож всі заслони вона обминула,
Пішла по старих партизанських стежках,
До хати вернула. І в хаті заснула.
І снився найстарший їй син попервах.
Він все оце вигадав. Станцію й атом.
Вночі аж світилась його голова,
Не був він на кучері завжди багатим —
Багатим він був на нелюдські дива.
Світилася лисина дуже вже лячно,
Хоч син, та боялись його, мов біди:
Дуже вже твердо він йшов і обачно,
Аж страшно було від твердої ходи.
Приїхав до матері якось на рибу
(Тому й на корові його кирзаки!),
І двері його впізнавали по рипу —
Безсонний такий і затятий такий.
— Зробимо, мамо, тут станцію чисту,
Місто зведем, де полин та буркун.—
Свистів як проклятий. І, мабуть, по свисту
Сусіди прозвали: — Маріїн свистун...
В Прип'яті порожній Соловей-Розбійник,
Як вибійник ночі, сам-один живе.
Він не мрець-покійник і не чародійник,
Він живе, і тьохкає, і за душу рве.
Ось дозиметристи сплять в наметі чуйному.
Соловей-Розбійник раптом загримить —
І у світі дивному, і у світі чулому
Солов'єм розстріляна божевільна мить.
Його ловить армія й лисі академіки,
І японські роботи і япономать,
Всі стратеги й тактики у вогні полеміки
В саркофаг намірились Солов'я впіймать.
Альфа, бета з гамою — невидимі промені,
І він теж невидимий — Лисий Соловей,
Ще в походах Ігоря його крила стомлені,
Дивиться ж безоднями молодих очей.
МАТИ І "ХРИСТОПРОДАВЦІ"
...Тепер на зміну,
нехай і поодинокого,
мародерства звичайного
прийшло вишукане, інтелектуальне:
шукають предмети старовини,
найчастіше — ікони...
А. Михайленко, "Корені і пам'ять Зони..."
Чогось її било, термосувало,
Душу закутувало сльотою,
А згодом мов підказало:
— Змий ти голову дощовою водою,
Воно тобі і полегшає,
Коли голівонька буде змита
Дощовою водою з-під ринви
Цього пекельного літа!
Отак вона і зробила:
Набрала води в каструлю
Із бочки,
що тихо цідиться
І поїть яблуню й грушу-дулю,
Набрала води, нагріла,
І голову змила, і вмилась,
А потім лягла чистенька,
Аж наче вся засвітилась!..
І снилась їй дивовижа —
Летить вона під небесами,
Така молода-молодюсінька
Ширяє понад лісами.
Коса в неї вільно розплетена,
Начеб у молодої,
Тільки волосся сивого
Багато в коси отої...
І снилось — сини хапають
І в матері рвуть волосся,
І з нею летять у небі,
І дітьми малими голосять,
Схопили матір за коси
І нумо їх виривати,
А мати по небу навтьоки —
Від синів утікає мати!..
Аж раптом вона стрепенулась,
Прокинулась: мотоцикли
Під хатою захурчали,
А потім раптово зникли.
Подумала мати: міліція
Знову примчала по мене.
Та я затялась навіки —
Тут збуду життя оглашенне!..
Аж раптом рипнули двері,
Щось сунуло вже до хати,
Ліхтарем її шмагонуло,
Матір Божу стало здіймати,
Скриню стару одчинило,
Сорочку взяло з поликами,
Дихало перегаром,
Збиткувалося над віками...
Чом же її заціпило,
Прийшли, бач, не пішодрала!
— Господи, та це ж Вовка! —
Онук її! Син генерала!
Навів, бач, "христопродавців" —
Хати вони чистять повсюди.
Схопилася баба за серце —
Схопила онука за груди.
— Полундра! — він злякано вдарив
І бабі вчепився в волосся,
Думав, що баба з могили,
Або щось лихе приверзлося.
Втікали вони з переляку,
Гримнули мотоцикли...
Цвіркуни лише били в душу,
А потім тихенько зникли...
Коса лише вирвана долі
Лежала на збитій іконі...
Пропали, прогуркотіли
І щезли бензинові коні...
Коса лише, вирвана внуком,
Світилася на долівці.
Баба із ліжка звелася
І нипала по долівці,
Каганцем собі присвітила,
Подивилась на себе на лису,
Беззубо собі посміхнулась:
— Ну й дівка, до пари бісу!..—
Дивились безодні зоряні
Услід дорогому онуку...
— А сон таки справді справдився,
А сон таки справді в руку!..