– Мені шкода, що так сталося, – сказав він, підставляючи пальця під яскравий пломінець. – Я мав би шукати книжку сам. Пробач мені.
Реза затулила йому долонею рота. Мабуть, це мало означати, що прощати їй нічого. Така мила, німа брехня… Потім вона відняла руку, і Вогнерукий прокашлявся.
– Ти її… так і не знайшла, еге ж?
Щоправда, це вже не мало ніякого значення, однак йому просто хотілося знати.
Реза похитала головою і скрушно знизала плечима.
– Що ж, я так і думав, – зітхнув він.
Тиша була жахлива, жахливіша від тисячі голосів.
– Розкажи мені що небудь, Резо! – тихо озвався він, присовуючись до неї ближче. "Прошу тебе! – додав подумки. – Прожени мій страх. Він стискає мені груди. Перенеси нас куди небудь, до якогось не такого похмурого місця!"
Реза це вміла. Вона знала безкінечно багато історій, але ніколи не казала йому, звідки. Та він здогадувався про це, звісно, й сам. Вогнерукий добре знав, хто читав колись їй ті історії, й одразу впізнав її, вперше побачивши в Каприкорновому будинку. Адже Чарівновустий не раз показував йому її знімок.
Реза дістала зі своїх бездонних кишень клаптик паперу. У неї були там не лише свічки та камінчики. Вогнерукий завжди носив із собою що небудь для того, щоб розпалити вогонь, а Реза – папір і олівець, цю свою, як вона сама її називала, дерев’яну мову. Недогарок свічки, недогризок олівця, заяложений клаптик паперу – такі речі в Каприкорнових людей, схоже, не викликали підозри, і їх у неї не відбирали.
Розповідаючи одну зі своїх історій, Реза інколи писала тільки половину речення, завершувати його мав сам Вогнерукий. Так справа посувалася швидше, а сама історія іноді набувала несподіваних поворотів. Проте цього разу Реза не хотіла розповідати нічого, хоч послухати що небудь Вогнерукому було потрібно, як ніколи.
"Хто ця дівчинка?" – написала Реза.
Ну, звісно, Меґі. Чи, може, збрехати їй? А чом би й ні? Але він не збрехав, сам не знаючи чому.
– Це донька Чарівновустого.
"Скільки їй років?"
– Здається, дванадцять.
Відповідь задовольнила Резу. Він побачив це по її очах. То були очі Меґі. Хіба що трохи стомлені.
– Який із себе Чарівноустий? Здається, ти про це вже якось питала. Таких рубців, як у мене, в нього немає.
Він спробував усміхнутись, та Реза лишалась серйозною. Полум’я свічки кидало на її обличчя мерехтливі відблиски. "Його обличчя ти знаєш краще, ніж моє, – подумав Вогнерукий. – Але про це я тобі не скажу. Він забрав у мене цілий світ, то чом би мені не забрати в нього жінку?"
Вона підвелася й трохи піднесла руку над головою.
– Так, він високий. Вищий за мене й вищий за тебе.
Що завадило йому збрехати?
– Так, чуб у нього темний, але зараз я не хочу розмовляти про нього! – Вогнерукий сам чув, що голос у нього роздратований. – Прошу тебе! – Він узяв її за руку й знов посадив поруч. – Краще розкажи мені яку небудь історію. Свічка скоро догорить, а ліхтаря, якого нам лишив Баста, стає тільки для того, щоб розгледіти оці кляті саркофаги, але не для того, щоб читати слова.
Вона замислено звела на нього погляд – так, немовби хотіла вгадати його думки, побачити слова, яких він не промовив. Але Вогнерукий умів робити своє обличчя непроникним куди краще, ніж Чарівновустий, і в такі хвилини воно ставало щитом, за яким його серце ховалося від надто допитливих очей. Яке діло чужим людям до його серця?!
Реза знов схилилася над папером і почала писати:
"Нагостри вуха й слухай уважно, любий мій хлопчику, бо так воно було, так воно сталося й так тривало, коли приборкані тварини були ще дикі. Собака був дикий, і дикий був кінь, і дика була корова, й вівця, й свиня – всі вони були такі дикі, якими їх лишень можна собі уявити, і вони дико блукали в просторих диких лісах. Та найдикіша з поміж усіх диких тварин була дика кішка. Никала вона, де їй заманеться, і домівка її була повсюди". Реза завжди знала, яка історія йому саме потрібна. У цьому світі вона була чужа, як і він. Просто не вкладалося в голові, що вона належить Чарівновустому.
Фаридова розповідь
– Гаразд, – мовив Цоф. – То я вам так скажу: якщо хто небудь гадає, що має кращий план, то нехай ним поділиться.
Мітель де Ларрабейті. Боррібли 2. У лабіринті спіралі
Коли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість.
– Ми чули постріли! – вигукнув він назустріч Фаридові. – Я вже думав, ми тебе живого не побачимо.
– Вартові стріляли в котів, – відповів Фарид і стомлено опустився на траву.
Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. "Чому так довго? Де ти вештався?" – такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер було видно, як цей чоловік намагається стриматись від запитання, що крутилося в нього на язиці, відколи він побачив Фарида.
– З твоєю донькою все гаразд, – сказав Фарид. – І твою записку вона одержала, хоч її й замкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає!
Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув – так, ніби з плечей йому камінь спав.
– Я навіть відповідь приніс. – Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі.
Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери.
– Папір форзацний, – пробурмотів він. – Певно, вирвала з якоїсь книжки.
– Що вона пише?
– Хіба ти не пробував читати?
Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня.
– Ти не вмієш читати, чи не так?