Він поклав поряд із книжками заяложеного папірця. На ньому були незграбно нашкрябані "Ч" і "О". Літери мали такий вигляд, ніби рука, яка їх виводила, докладала неймовірних зусиль.
Баста розклав книжки на столі, ножем відсовуючи їх одна від одної.
– Це не те, – сказав він; ножем таки скинув дві книжки зі столу, і вони з розтріпаними сторінками впали на підлогу. – І це не те.
І ще дві полетіли на підлогу. Зрештою Баста поскидав зі столу всі книжки.
– Ти певен, що там уже не зосталося жодної? – запитав він у Пласконоса.
– Ну, звісно.
– Якщо помиляєшся, начувайся! Повір, тоді біда буде не мені, а тобі!
Пласконіс стривожено глипнув на книжки в себе під ногами.
– Що ж, доведеться наш план трохи змінити: оцього ми теж прихопимо з собою! – Баста показав ножем на Феноліо. – Щоб розказував босові свої баєчки. Ти знаєш, вони й справді досить потішні. Але якщо він усе ж таки десь приховав ту книжку, то вдома ми матимемо вдосталь часу, щоб у нього про це розпитати. Не спускай очей зі старого, а я нагляну за малою.
Пласконіс кивнув головою і рвучко підвів Феноліо зі стільця. Тим часом Баста схопив Меґі за руку.
Знов до Каприкорна?.. Коли Баста потяг Меґі до дверей, вона закусила губу, щоб не розплакатись. Ні! Жодної сльозинки Баста в неї не побачить, нехай і не сподівається. "Добре, що вони хоч не схопили Мо!" – подумала вона. І раптом у неї промайнула ще одна думка: "А що, коли він трапиться їм ще доти, як вони виїдуть із села? Що, як вони з Елінор трапляться їм назустріч?"
Не довго думаючи, вона спробувала втекти, але у відчинених дверях уже стояв Пласконіс.
– А що робити з другою крихіткою й отим плаксієм у миснику? – запитав він.
Піппо перестав плакати, і обличчя Феноліо стало білішим, ніж сорочка в Басти.
– Ну, старий, як гадаєш, що я з ними зроблю? – зловтішно запитав Баста. – Ти ж бо нібито все про мене знаєш.
Феноліо не зронив жодного слова. Цієї хвилини він, мабуть, перебирав у пам’яті всі звірства, які колись придумав був для Басти.
Кілька хвилин Баста втішався страхом на його обличчі, тоді повернувся до Пласконоса й розпорядився:
– Діти зостануться тут. Досить і дівчинки.
Феноліо нарешті прийшов до мови.
– Пауло, йдіть додому! – гукнув він, коли Пласконіс потяг його в коридор. – Чуєте? Негайно йдіть додому. Скажіть мамі, що я днів на два маю кудись поїхати. Зрозуміли?
– Треба ще раз повернутися до того помешкання, – сказав Баста, коли вони вже стояли надворі. – Я забув лишити записочку твоєму батькові. Зрештою, він має знати, де ти, чи не так?
"Яку записочку, коли ти й двох літер не вмієш до пуття написати?!" – подумала Меґі, але вголос, певна річ, нічого не сказала. Усю дорогу вона потерпала, що назустріч їм трапиться Мо. Та коли вони знов підійшли до будинку, вуличкою дріботіла лише якась стара жінка.
– Ляпнеш хоч слово – і я вернуся й поскручую обом тим дітям в’язи! – прошепотів Баста до Феноліо, коли жінка уповільнила ходу.
– Добридень, Розаліє! – глухо промовив Феноліо. – А я ось знов беру квартирантів. Що ти на це скажеш?
Підозра зійшла з обличчя Розалії, і по хвилі жінка зникла в кінці вулички. Меґі відімкнула двері й уже вдруге впустила Басту й Пласконоса до помешкання, де вони з батьком почувалися в такій безпеці…
У коридорі вона раптом згадала про сіру кішку й заклопотано пошукала її очима. Але кішки ніде не було.
– Треба випустити кішку, – сказала вона, коли вони ввійшли до спальні. – А то ще здохне з голоду.
Баста розчахнув вікно й промовив:
– Тепер вона й сама вискочить звідси.
Пласконіс зневажливо пирхнув, але цього разу про Бастині забобони нічого не сказав.
– Можна мені взяти що небудь з одягу? – запитала Меґі.
У відповідь Пласконіс лише рохнув. А Феноліо похмуро оглянув себе згори донизу й промовив:
– Мені б теж не завадило прихопити що небудь із собою, щоб переодягтися.
Але ніхто не звернув на нього уваги. Баста був заклопотаний своєю "записочкою". Висолопивши язика, він старанно вирізав ножем на шафі з одягом своє ім’я: БАСТА. Таку записочку Мо добре зрозуміє!
Меґі поквапно запхала до свого заплічника сякі такі речі. На ній і досі був батьків светр. Коли вона хотіла була сховати поміж одягом і книжки Елінор, Баста вибив їх у неї з рук, гримнувши:
– Ці брати не треба!
Дорогою до Бастиної машини Мо їм не трапився. Як і на всьому їхньому безкінечно довгому шляху.
Серед зелених пагорбів
– Дай йому спокій! – сказав Мерлін. – Може, він потоваришує з тобою після того, як познайомиться з тобою ближче. У сов отак одразу, ні сіло ні впало нічого не буває.
Т. Г. Вайт. Король Камелота
Вогнерукий задивився на Каприкорнове село. Здавалося, до нього зовсім недалечко, як палицею кинути. У декотрих вікнах відбивалося небо, а на одному з дахів чоловік у чорній куртці міняв кілька поламаних дранок. Вогнерукий бачив, як чоловік утер спітніле чоло. Ці йолопи не скидали курток навіть у таку спеку, наче боялися, що без тієї уніформи порозпадаються. Воно й не дивно: гайвороння теж не скидає на сонці своє чорне пір’я, а ці люди – ніщо інше, як зграя воронів, хижаки, стерв’ятники, що шматують своїми гострими дзьобами падло.
Фарида спершу тривожило те, що на пропозицію Вогнерукого вони влаштувалися так близько до села. Та Вогнерукий пояснив, що на довколишніх пагорбах надійнішого місця просто немає. Цих обвуглених решток стін серед заростів було вже майже не видно. Молочай, дрік і дикий чебрець пообвивали чорне від сажі каміння й сховали під зеленню біль і горе. Захопивши покинуте село, Каприкорнові люди невдовзі спалили цю хатину. Уже немолода жінка, яка мешкала в ній, відмовилася залишити обжите гніздо, а Каприкорну не потрібні були чужі очі так близько від його нового кубла. Отож він випустив на неї своїх круків – свої чорні куртки, і вони підпалили курятник і хатину з однією однісінькою кімнаткою. Вони витоптали старанно оброблені грядки й застрелили віслюка, майже такого самого старого, як і його господиня. Прийшли вони, як завжди, під прикриттям ночі, місяць тоді світив дуже ясно – так розповідала Вогнерукому одна з Каприкорнових служниць. Стара в сльозах вибігла з хатини й зчинила крик. А потім усіх їх прокляла, хоча дивилася при цьому лише на одного – на Басту, який стояв трохи збоку, тому що боявся вогню. У місячному сяйві його біла сорочка аж світилася. Мабуть, під тією білістю старій привиділася невинність чи добре серце. Баста наказав Пласконосому затиснути їй рота, а решта стояли й аж заходилися реготом. І раптом жінка впала мертва, вона нерухомо лежала серед витоптаних грядок. Після цього випадку Баста в усій околиці не боявся жодного іншого місця так, як обгорілих стін, що виглядали з під чебрецю. Отож кращої схованки, щоб із неї спостерігати за Каприкорновим селом, і справді не було.