Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. Їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа – отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.
– Украли? Це ж треба! – Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: – Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?
Пласконіс неуважно кивнув головою і роззирнувся.
– Гей, ти чуєш?
З під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.
– Я їй в’язи скручу! – загорлав він. – Я відірву їй голову!
Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.
– Нічого ти їй не зробиш! – шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. – Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?
– Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! – огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. – А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!
– Стули писка! – гримнув на нього Баста. – Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!
Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.
– Чого ревеш?! – гаркнув він на малого. – Зараз підемо в гості до твого діда!
Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. "І чому тільки Мо мене не послухав? – думала Меґі. – Краще було б поїхати додому…"
Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі – допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. "Може, Феноліо немає вдома!?" – з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.
– Ви що, з глузду з’їхали?! – напустився він на дітей. – У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!
– А нам можна?
Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.
– Це хто? – Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. – Батькові друзі?
Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.
– Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, – сказала вона.
– Знати? – Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти – і обличчя в старого скам’яніло. – Боже праведний! – пробурмотів він. – Не може бути!
Із за спини в нього визирнула Паула.
– А Піппо плаче! – сказала вона. – Сховався в миснику й плаче.
– Іди до нього, – промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. – Я зараз прийду.
– Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? – невдоволено пробурчав Пласконіс. – Нам що, самим удиратися?
– Баста! – проказав Феноліо, не сходячи з порога.
– Атож, саме так мене й звати, старий! – Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. – Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить… Одна книжка.
Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.
– Годі розпатякувати! – гаркнув Пласконіс. – Цей дощ мені вже вуха заливає! – Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.
Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре – здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.
Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе Паулу.
– Отже, де книжка? – запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.
Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сам таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.
– Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! – відповіла замість нього Меґі.
Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:
– Шукай!
Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.
Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.
– Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! – Баста штовхнув її в спину. – Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?
Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.
– Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! – гордо заявив старий.
Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:
– Та вже ж! – І дістав ножа із за паска.
– Це він її написав, справді! – мимоволі вихопилося в Меґі.
Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.
– І хто ж це придумав таку баєчку? – запитав він. – Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.