– Але діти не нашкодили б їм так, як волога й пилюка, – сказав Мо так сердито, що Феноліо відразу поквапився з горища.
– Бідолашна дівчинка… Твій батько завжди такий суворий? – запитав він Меґі, коли вони спускалися крутими сходами вниз.
– Ні, лише коли йдеться про книжки, – відповіла вона.
Не встигла Меґі в нього нічого розпитати, як він зник у себе в кабінеті, а його внуки були хто в школі, хто в дитячому садку. Отож вона дістала книжки, які їй подарувала Елінор, і вмостилася з ними на сходах, що вели вниз, до крихітного палісадника. Там росли дикі троянди, такі густі, що годі було ступити й крок, щоб вони не обвилися вусиками навколо ніг. А згори зі сходів виднілося море, воно було далеко далеко, а здавалося, що зовсім близько.
Меґі розгорнула знову книжку з віршами. Сонце так яскраво світило в обличчя, що довелося примружити очі, й перше ніж читати, вона озирнулася через плече, щоб переконатися, що Мо ще на горищі. Їй не хотілося, щоб він застав її за тим, що вона надумала зробити. Меґі було соромно за свій намір, але спокуса була надто велика.
Переконавшись, що поблизу нікого нема, дівчинка глибоко вдихнула повітря, прокашлялась – і почала читати. Вона формувала губами кожнісіньке слово, як це робив батько, майже з ніжністю, так ніби кожна літера – то нота, й кожна з них, вимовлена не досить любовно, могла спотворити мелодію. Та невдовзі Меґі завважила, що коли вона приділяє надто багато уваги кожному слову, то фраза вже не звучить, і що коли зосереджуватися лише на інтонації, а не на змісті, то втрачаються образи. Усе це було складно. Дуже складно. А від сонця її брала дрімота, отож зрештою вона згорнула книжку й підставила обличчя теплому промінню. Намагатися здійснити свій намір усе одно було безглуздо.
Надвечір прийшли Піппо, Паула й Ріко, і Меґі вирушила з ними поблукати селом. Вони щось купили в крамниці, де Мо побував уранці, посиділи всі разом на кам'яному мурі край села, спостерігаючи мурашок, які тягли пощербленим камінням соснові голки, й полічили судна, що пропливали далеко в морі.
Так минув день. Час від часу Меґі питала себе, де тепер Вогнерукий і чи з ним іще Фарид, а також як справи в Елінор і чи та не дивується вже, що вони й досі не приїхали до неї.
Відповіді Меґі не знаходила на жодне з цих запитань, як і на те, що робить за дверима свого кабінету Феноліо.
– Дід гризе олівця! – доповіла Паула після того, як їй якось пощастило сховатися в нього під столом. – Гризе олівця й ходить з кутка в куток.
– Мо, а коли ми поїдемо до Елінор? – запитала Меґі другої ночі, відчувши, що батько знов не може заснути.
Вона сіла на край його ліжка. Воно виявилося таким самим рипучим, як і її.
– Скоро, – відповів він. – А тепер спи, гаразд?
– Ти за нею тужиш? – Меґі й сама не знала, звідки так несподівано виникло це запитання. Воно просто вихопилося в неї мимохіть, зненацька.
Мо відповів не одразу.
– Іноді, – нарешті промовив він. – Уранці, вдень, увечері, вночі. Майже завжди.
Меґі відчула, як у її серце запустилися кігтики ревнощів. Це відчуття було їй знайоме, воно прокидалося щоразу, коли Мо заводив собі нову подругу. Але ревнувати його до рідної матері?
– Розкажи про неї! – тихо попрохала вона. – Тільки не треба вигаданих історій, які ти розповідав мені досі.
Колись Меґі пробувала знайти собі матір у книжках, але в улюблених така, що відповідала б її уявленням, не траплялася. Том Сойєр? Ріс без матері. Гек Фінн? Також. Пітер Пен і втрачені хлопці? У тих матерів і близько не було. Джим Ґудзик – сирота… І в казках – нікого, крім злих мачух та бездушних, ревнивих матерів… Цей список можна було продовжувати без кінця краю. Колись це Меґі нерідко втішало. Здавалося, в тому, щоб не мати матері, нічого аж такого не було, принаймні в її улюблених історіях.
– Що ж тобі розповісти? – Мо задивився у вікно.
Надворі знову гризлися коти. Їхнє нявкання нагадувало плач немовлят.
– Ти схожа більше на неї, ніж на мене. На щастя. Вона сміється так само, як ти, і так само, як ти, пожовує пасмо кіс, коли читає. Вона короткозора, але надто горда, щоб носити окуляри…
– Це я можу зрозуміти.
Меґі сіла поруч із батьком. Рука в нього вже майже не боліла, рана від собачого укусу загоювалась. Щоправда, лишиться світлий рубець, схожий на той, що його дев’ять років тому зоставив по собі Бастин ніж…
– Як це – можеш зрозуміти? – перепитав Мо. – Мені ось окуляри до вподоби.
– А мені – ні. Ну, далі.
– Вона любить камінчики – пласкі, круглі відшліфовані, які приємно потримати в долоні. Один чи два таких камінчики завше носить із собою в сумочці. Крім того, має звичку класти їх на книжки, особливо на ті, що в м’якій обкладинці, бо їй не подобається, коли палітурка відстовбурчується. Але ти завжди забирала в неї ті камінчики й качала їх по паркету.
– І тоді вона гнівалась.
– Та де! Тоді вона лоскотала твою пухкеньку шийку, поки ти сама випускала камінчики з рук. – Мо обернувся до неї. – Меґі, ти й справді не тужиш за нею?
– Не знаю. Хіба коли буваю люта на тебе.
– Отже, разів десять на день.
– Дурниці! – Меґі штовхнула його ліктем під бік. Вони прислухалися до нічних звуків. Вікно було трохи прочинене, надворі стояла тиша. Коти вгамувалися: мабуть, зализували рани. Перед крамницею часто сидів смугастий котяра з розірваним вухом… На мить Меґі здалося, ніби вона чує, як удалині шумить море. Та, може, той шум долинав від сусіднього автобану.
– Як гадаєш, куди подався Вогнерукий?
Темрява м’якою хусткою огорнула Меґі. "Цього тепла мені бракуватиме, – подумала вона. – Справді бракуватиме".
– Хто його знає, – байдужно відповів Мо. – Сподіваюся, кудись далеко. Але я цього не певен.
Так, Меґі теж сумнівалась.
– Гадаєш, хлопчина ще з ним?
Фарид… Їй подобалося це ім’я.
– Думаю, що так. Адже він повсюди бігав за Вогнеруким, мов цуценя.
– Фарид його любить. Гадаєш, Вогнерукий теж його любить?
Мо здвигнув плечима:
– Я не знаю, кого чи що любить Вогнерукий.
Меґі схилила голову батькові на груди, як щоразу робила це вдома, коли він розповідав їй яку небудь історію.
– Вогнерукий і досі хоче роздобути ту книжку, еге? – прошепотіла вона. – Якщо він попадеться Басті до рук, той пошаткує його ножем на дрібні шматочки. Баста запевне вже давно має нового ножа.