– То, мабуть, дуже небезпечний світ. – Меґі спробувала уявити собі велетнів, кобольдів… І фей. Колись Мо подарував був їй книжку про фей.
– Так, небезпечний. – Вогнерукий знизав плечима. – То й що? Цей світ теж небезпечний, хіба ні? – Він рвучко розвернувся, підійшов до свого заплічника й закинув його за спину. Потім рукою підкликав Фарида.
Хлопчина підхопив сумку зі смолоскипами та м’ячиками й поквапився за Вогнеруким. Той ще раз обернувся до Мо й сказав:
– Не смій тільки розповідати тому чоловікові про мене! Я не бажаю його бачити. Я зачекаю на тебе біля машини. Я хочу лише знати, чи має він ще одну книжку. Зрозумів? Бо до Каприкорнової мені повік не дістатись.
Мо стенув плечима:
– Як хочеш…
Вогнерукий оглянув свої почервонілі пальці й погладив розпухлу долоню.
– Чого доброго, він ще надумає розповідати мені, чим завершується моя історія, – пробурмотів він.
Меґі звела на нього недовірливий погляд.
– Хіба ти не знаєш?
Вогнерукий усміхнувся. Меґі все ще не подобалася його усмішка. Здавалося, за нею він завжди щось приховував.
– А що ж у цьому такого незвичайного, принцесо? – стиха промовив Вогнерукий. – Ось ти хіба ти знаєш, чим завершується твоя історія?
На це Меґі відповіді не мала.
Вогнерукий підморгнув їй і відвернувся.
– Завтра вранці чекатиму біля готелю, – кинув наостанок.
І, вже не обертаючись, попростував геть. За ним з важкою сумкою поспішав Фарид, щасливий, мов бродячий собака, який нарешті знайшов собі господаря.
Цієї ночі повня у небі скидалася на жовтогарячий апельсин. Перше ніж лягти спати, Мо розсунув завіски на вікні, щоб було видно місяць – яскравий ліхтар серед міріад білих зірок.
Обоє довго не могли заснути. Мо придбав кілька книжок у м’яких обкладинках, таких пошарпаних, ніби вони вже побували в десятках рук. Меґі почала читати книжку про лиходіїв, яку їй подарувала Елінор. Книжка їй сподобалась, та невдовзі повіки злиплися від утоми. Дівчинка швидко заснула, а Мо сидів поруч, усе читав, читав, і з чужого небосхилу йому присвічував у вікно жовтогарячий місяць.
Коли Меґі злякано прокинулась від якогось плутаного сну, батько так само сидів у ліжку з розгорненою книжкою в руках. Місяць уже давно поплив собі далі, і у вікно заглядала лише ніч.
– Не спиться? – запитала Меґі й сіла в ліжку.
– Угу. Той дурний псюра вкусив мене за ліву руку, а ти ж бо знаєш, я люблю спати на лівому боці. А крім того, в голові стільки всіляких думок…
– У мене теж.
Меґі взяла з нічного столика книжку з віршами, яку їй подарувала Елінор. Погладила долонею палітурку, опуклий корінець, вказівним пальцем обвела контури літер у назві.
– А знаєш, Мо, – нерішуче промовила дівчинка, – мабуть, я теж хотіла б уміти це…
– Що?
Меґі ще раз погладила книжку. Їй здалося, ніби вона чує, як книжка щось шепоче. Тихенько тихенько.
– Отак читати, – відповіла вона. – Вголос, як ти. Так, щоб усе оживало.
Мо звів на неї очі.
– Ти збожеволіла! – прошепотів він. – Усі біди, що впали на нашу голову, саме через це.
– Я знаю.
Мо згорнув книжку, заклавши пальцем сторінку, де читав.
– Почитай мені щось уголос, Мо! – тихо попрохала Меґі. – Прошу тебе. Лише один раз. – І подала йому книжку з віршами. – Це мені Елінор подарувала. Сказала, коли читати цю книжку, то навряд чи щось таке станеться.
– Справді? Так і сказала? – Мо розгорнув книжку. – А якщо все ж таки?.. – Він погортав гладенькі сторінки.
Меґі підсунула свою подушку якомога ближче до батькової.
– А ти справді маєш ідею, як допомогти Вогнерукому повернутись? Чи ти йому просто збрехав?
– Не мели дурниць! Я брехати не вмію, сама знаєш.
– Знаю. – Меґі мимоволі всміхнулася. – А що то за ідея?
– Я тобі скажу про неї, коли сам переконаюся, чи вона здійсненна.
Він гортав книжку Елінор далі. Потім, зібравши на чолі зморшки, перебіг очима сторінку, перегорнув її й прочитав ще одну.
– Прошу тебе, Мо! – Меґі підсунулася до нього ще ближче. – Лише один віршик. Малесенький малесенький. Будь ласочка! Задля мене!
Мо зітхнув:
– Один однісінький?
Меґі кивнула головою.
Гуркіт машин за вікном стих. Світ завмер, закутався в кокон, мов метелик, щоб наступного ранку випурхнути з нього помолоділим і оновленим.
– Прошу тебе, Мо, почитай! – знов попрохала Меґі.
І Мо почав наповнювати безгоміння словами. Він виманював їх зі сторінок, а ті мовби тільки й чекали на його голос, – довгі й короткі, колючі й м’які, буркотливі й вуркотливі. Вони кружляли по кімнаті, складалися в картинки з різнобарвного скла й лоскотали шкіру. Навіть коли Меґі задрімала, вона й далі чула їх, хоч Мо вже давно згорнув книжку. Слова, що пояснювали їй світ, його темний і світлий боки і ставили мур проти всіляких лихих снів. Цієї ночі жоден із них цього муру не подолав.
Уранці на ліжко Меґі сіла пташка – жовтогаряча, як місячне сяйво минулої ночі. Меґі спробувала впіймати її, але пташка пурхнула до вікна, за яким на неї чекало блакитне небо. Вона раз у раз натикалася на прозору шибку, билася в неї невеличкою голівкою, аж поки Мо відчинив вікно й випустив її на волю.
– То як, ти й досі хочеш цього навчитися? – запитав батько.
Меґі довго дивилася вслід пташці, поки та злилася з небесною блакиттю.
– Це було просто дивовижно! – прошепотіла вона.
– Так, але чи сподобається їй тут? І хто тепер опинився замість неї там, звідки вона з’явилася?
Поки Мо спускався на перший поверх і сплачував за готель, Меґі сиділа край вікна. Дівчинка добре пригадувала останнього вірша, якого батько прочитав їй уночі. Вона взяла з нічного столика книжку, хвилю повагалась – і розгорнула її.
Там, де кінчається тротуар
І ще не починається бруківка,
Де росте трава, м’якенька й біла,
Де сонце палає, пурпурове, гаряче,
Є місцина одна – у прохолодному м’ятному вітерці.
Після довгої дороги там спить місячна пташка.
Меґі пошепки читала ці рядки Шела Сілверстайна, але ніяка місячна пташка до неї не прилетіла. А м’ятний запах їй, певна річ, просто навіяла уява.
Феноліо
Якщо ви не читали книжки "Пригоди Тома Сойєра", то нічого про мене не знаєте. Але це не біда. Ту книжку написав містер Марк Твен, і все, про що він там розповідає, – майже правда. Хоча дещо він, звісно, й прибріхує. А втім, яка різниця? Я ще зроду не бачив людини, яка не брехала б зовсім.