– А де ж наші речі?
– Мабуть, Баста пороздавав їх Каприкорновим служницям, – насмішкувато відповів Вогнерукий. – Любить він здобувати так їхню прихильність.
Елінор зміряла Вогнерукого таким поглядом, немовби не вірила жодному його слову. Потому причинила кришку багажника, вперлася руками в машину й заходилася її пхати.
Нічого не вийшло й тоді, коли вони взялися штовхати машину гуртом, хоч тужилися, скільки було сили. Машина скотилася із шосівки, але схилом сповзла ледве метрів на два, не більше. А потім застрягла, вперлася своїм залізним носом у кущі й далі не рухалася. Тим часом гурчання двигуна, що таким незвичним дисонансом лунало в цій дикій, безлюдній місцині, загрозливо гучнішало. Мокрі від поту, вони знову вийшли на шосівку (після того, як розгніваний Вогнерукий востаннє копнув ногою вперту машину під бік), перелізли через бордюр, кожен камінець у якому на вигляд мав добрих тисячу років, не МЕНШЕ, й подерлися схилом угору. Аби лиш якомога далі від дороги! Мо тяг за собою Меґі, а Вогнерукий допомагав Фаридові. Елінор мала досить клопоту і сама з собою. Уздовж усього схилу тяглися невисокі мури – марні спроби людей відвоювати в кам'янистої землі вузенькі клапті для грядок і садків, поодиноких олив та виноградних лоз – для всього, що на цьому пісному ґрунті могло дати плоди. Але дерева здичавіли, а земля під ними була всіяна плодам, яких ніхто не збирав, бо люди вже давно покинули ці місця, щоб десь інде знайти хоч трохи легше життя.
– Ховайтеся! – прохрипів Вогнерукий, пригинаючись разом з Фаридом за одним із розвалених мурів. – Вони під'їздять!
Мо потяг Меґі під одне з найближчих дерев. Колючий густий чагарник, що ріс поміж вузлуватим корінням, був досить високий, щоб сховати їх.
– А змії?! – прошепотіла Елінор, трохи відстаючи.
– Для них тепер надто холодно! – так само пошепки відповів Вогнерукий зі своєї схованки. – Невже ви нічого не навчилися зі своїх велемудрих книжок?
На язиці в Елінор уже крутилася відповідь, але Мо долонею затулив їй рота. Внизу під ними вигулькнула машина. Це був той самий автофургон зі стоянки, з якого вибрався заспаний вартовий. Не збавляючи швидкості, фургон промчав повз те місце, де вони намагалися зіпхнути "комбі", і зник за поворотом. Меґі з полегкістю зітхнула й уже хотіла була виткнути голову з колючого віття, але батько пригнув її вниз.
– Не поспішай! – прошепотів він і прислухався.
Такої тихої ночі в житті Меґі ще не було. Дівчинці здавалося, ніби вона чує, як дихають дерева – і дерева, й трава, і сама ніч.
Промені від фар ковзнули схилом сусіднього пагорба: два світляні пальці намацували собі дорогу в темряві. Та раптом ті пальці застигли на місці.
– Вони вертаються! – прошепотіла Елінор. – О Господи! Що ж тепер буде?
Вона поривалася випростатись, але Мо міцно тримав її.
– Ти що – збожеволіла?! – прошепотів він. – Дертися вище вже пізно. Вони нас помітять!
Мо мав рацію. Фургон уже швидко мчав назад. Меґі побачила, як він спинився за кілька кроків від того місця, де вони зіпхнули з дороги "комбі". Вона почула, як різко повідчинялися дверцята, і з фургона вийшло двоє чоловіків. Обидва стояли до них спиною, та коли один із них обернувся, Меґі здалося, ніби вона впізнала Бастине обличчя, хоч насправді в такій темряві воно було лише світлою плямою.
– Он їхня машина! – вигукнув другий.
Пласконіс? Такий самий високий, широкоплечий.
– Перевір, чи немає їх усередині.
Так, то був Баста. Його голос Меґі впізнала б серед тисячі інших.
Пласконіс вайлувато, наче ведмідь, почав спускатися схилом униз. Меґі чула, як він проклинає шипи, колючки, пітьму й оцих розтриклятущих мерзотників, через яких мусив лазити тут серед ночі. Баста тим часом стояв на шосівці. Коли він черкнув запальничкою, щоб прикурити сигарету, на його обличчя лягли різкі чорні тіні. Світлі пасма диму попливли вгору, в їхній бік, і Меґі здалося, ніби вона відчула запах тютюну.
– Їх тут немає! – крикнув Пласконіс від "комбі". – Видко, далі подалися пішки. Чорт забирай, гадаєш, їх треба наздоганяти?
Баста ступив на узбіччя й зазирнув униз. Потому обернувся і обвів поглядом схил, де під боком у Мо причаїлася, тамуючи подих, Меґі.
– Далеко втекти вони ще не встигли, – сказав Баста. – Але в темряві напасти на їхній слід буде важко.
– Отож бо. – Пласконіс, важко хекаючи, знову з’явився на шосівці. – Зрештою, ми не якісь там дикі індіанці, еге ж?
Баста нічого не відповідав. Він просто стояв, прислухався й потягував сигарету. Потім шепнув щось Пласконосові. Серце в Меґі ледь не завмерло.
Пласконіс насторожено роззирнувся.
– Ні, приведімо краще собак! – почула Меґі його голос. – Навіть якщо вони десь тут і сховалися, то звідки нам знати, де їх шукати – вгорі чи внизу.
Баста кинув погляд на дерева, затим на дорогу й розтоптав недокурок. Нарешті повернувся до фургона й дістав із нього дві рушниці.
– Спершу пошукаймо їх унизу, – сказав він і кинув Пласконосові одну з рушниць. – Тій товстулі легше спускатися, звісно ж, униз. – І, не сказавши більше жодного слова, зник у темряві.
Пласконіс із тугою зиркнув на фургон і, щось бурмочучи собі під ніс, почвалав за Бастою.
Щойно обидва зникли з очей, Вогнерукий випростався – нечутно, мов тінь, – і показав на вершину пагорба. Усі мовчки рушили вслід за ним; серце в Меґі, здавалося, ось ось вискочить з грудей. Раз у раз оглядаючись, вони перебігали від дерева до дерева, від куща до куща. Щоразу, коли в когось під ногами хрускала гілочка, Меґі злякано здригалася. Але Баста з Пласконосом, спускаючись схилом крізь чагарник, також здіймали, на щастя, неабиякий шум.
Невдовзі дороги вже не стало видно. Але страх не минав: а що, як Баста вернувся й тепер дереться за ними вгору? Та щоразу, коли втікачі спинялися й прислухались, вони чули тільки власне дихання.
– Скоро вони зрозуміють, що подалися не в той бік! – прошепотів нарешті Вогнерукий. – І тоді приведуть собак. Нам іще пощастило, що вони не взяли їх з собою відразу. Щоправда, великих надій Баста на них не покладає. І правильно робить. Бо я частенько підгодовував їх сиром. А від сиру нюх у собак притупляється. І все ж Баста по них таки поїде, тому що навіть він не любить повертатися до Каприкорна з поганою звісткою.