– Не дуже, – мовила дівчинка і втупилася в карту.
Елінор похитала головою, дивуючись дитячій нерозважливості небоги, і знов обернулася до Вогнерукого.
– А що той Каприкорн робить іще, крім того, як викрадає книжки й батьків? – запитала вона. – Якщо я правильно зрозуміла Меґі, ви досить непогано його знаєте.
Вогнерукий опустив очі й провів пальцем уздовж річки, що синьою стрічкою звивалася на тлі зеленого й блідо коричневого кольорів на карті.
– Річ у тому, що ми з ним – з одного села, – сказав він. – Крім цього, нічого спільного в нас більш немає.
Елінор дивилася на нього так прискіпливо, неначе хотіла просвердлити поглядом йому дірку в лобі.
– Одне викликає в мене подив, – промовила вона. – Мортимер хотів сховати "Чорнильне серце" від Каприкорна в надійному місці. Навіщо ж тоді він привіз книжку до мене? Адже так він, власне, сам потрапив йому до лап!
Вогнерукий знизав плечима:
– Ну, мабуть, він вважав, що ваша бібліотека і є та надійна схованка.
У голові Меґі ворухнувся спогад – спершу дуже невиразний, але потім минулі події раптом постали перед її очима так чітко, мов ото картинка в книжці. Дівчинка побачила, як Вогнерукий стоїть біля їхнього мікроавтобуса перед ворітьми, і їй навіть здалося, ніби вона чує його голос…
Меґі злякано зиркнула на нього й промовила:
– Але ж ти сказав батькові, що Каприкорн живе на півночі! Mo ще зумисне перепитав тебе, і ти підтвердив, що цілком у цьому впевнений.
Вогнерукий мовчки розглядав свої нігті.
– Ну, так, звісно… І загалом, це правда, – нарешті озвався він, не дивлячись ні на Меґі, ні на Елінор. Він і далі не зводив очей зі своїх нігтів. Нарешті пошкріб светра, немовби там була якась огидна пляма, і хрипким голосом повів далі: – Ви мені не вірите. І я вас… розумію. Але я не збрехав! У Каприкорна дві штаб квартири й ще кілька невеликих криївок – на той випадок, якщо в нього загориться під ногами земля чи якщо комусь із його людей доведеться залягти на дно. У теплу пору року Каприкорн зазвичай сидить переважно на півночі, а на південь перебирається аж у жовтні. Але цього року він, схоже, має намір перебути на півдні й літо. Звідки мені знати? Може, на півночі він ускочив у халепу з поліцією… Може, має якісь справи на півдні й мусить подбати про них особисто… – В його голосі вчувалась образа – майже як у хлопчика, котрого несправедливо в чомусь звинуватили. – Так чи так, а його люди повезли батька Меґі на південь, я сам бачив, а всі важливі справи Каприкорн залагоджує саме на півдні, якраз у тому селі. Там він почувається, як ніде, в безпеці. Там він ще ніколи не мав клопоту з поліцією, там він може поводитись як такий собі маленький король, немовби весь світ належить йому. У нього там свої закони, там він виношує плани й може робити, що йому заманеться. О, про це його люди вже подбають! Повірте мені, вони своє діло знають!
Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. "Ох, якби ви тільки знали… – здавалося, промовляла вона. – Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте".
Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.
Так само було, схоже, на душі і в Елінор.
– О Господи, та годі вже вам говорити загадками! – Її різкий голос немовби підтяв страху крила. – Питаю ще раз: що робить той Каприкорн? Чим він заробляє собі на життя?
Вогнерукий згорнув на грудях руки.
– Від мене ви більш нічого не почуєте. Спитайте в нього самого. Уже те, що я привезу вас до його села, може коштувати мені голови. Щоб я жартував із самим чортом і розказував вам про Каприкорнові оборудки?! – Він покрутив головою. – Ні! Я попереджав батька Меґі, я радив йому привезти Каприкорнові книжку самому, доброхіть, але Мортимер про це й слухати не хотів. Якби я його не попереджав, Каприкорнові люди розшукали б його вже багато раніше. Запитайте ось у Меґі! Вона чула, як я його застерігав! Гаразд, я сказав йому не все, що знав. То й що? Я взагалі намагаюся розмовляти про Каприкорна якомога менше, уникаю навіть про нього згадувати. Але повірте мені: як тільки ви з ним познайомитесь, ви будете такої самої думки.
Елінор поморщила носа: мовляв, таке припущення – курям на сміх, про нього й балакати не варто.
– Либонь, ви не скажете мені й про те, чому він так затято полює на цю книжку, еге ж? – промовила вона, згортаючи карту. – Він що – колекціонер чи щось таке?
Вогнерукий провів пальцем по краю стола.
– Я скажу тільки ось що: Каприкорн хоче мати цю книжку, й тому ви повинні її віддати. Я сам був свідком того, як Каприкорнові люди чотири дні й чотири ночі стовбичили перед будинком одного чоловіка лише тому, що Каприкорну сподобався його собака.
– І він запопав того собаку? – тихо запитала Меґі.
– Ну звісно, – відповів Вогнерукий і звів замислений погляд на Елінор. – Повірте, коли в тебе під дверима чатують Каприкорнові люди й день і ніч зирять на твої вікна чи на вікна твоїх дітей, тоді тобі не до сну. Зазвичай уже днів за два, не пізніше, Каприкорн одержує все, що хоче.
– Тьху! – кинула Елінор. – Мого собаку він чорта пухлого дістав би.
Вогнерукий знов опустив очі на свої нігті й усміхнувся.
– Годі вам усміхатися! – гримнула на нього Елінор. – Збери сякі такі речі, – звернулася вона до Меґі. – За годину виїжджаємо. Настане час, і твій батько повернеться до тебе. Навіть якщо мені й не до шмиги віддавати Книжку отому… Як він там себе називає?.. Ненавиджу, коли книжки потрапляють до поганих рук.
Вони взяли "комбі" Елінор, хоча Вогнерукий запропонував їхати мікроавтобусом Мо.
– Ще чого, на такій таратайці я зроду не їздила! – відказала Елінор і тицьнула Вогнерукому картонну коробку з харчами. – До того ж Мортимер замкнув дверцята автобуса.
Меґі помітила, що на язиці у Вогнерукого крутиться якась відповідь, але він стримався.
– А якщо доведеться заночувати? – поцікавився, несучи коробку з харчами до машини Елінор.
– Господи, про це не може бути й мови! Я розраховую, що не пізніше ніж завтра вранці ми будемо вже вдома. Ненавиджу, коли мої книжки лишаються без нагляду довше ніж один день.