– Що? Про кого це ти знов? – Елінор сіла скраю на ліжко й посадила Меґі поруч. – А тепер розказуй усе, що ти про це знаєш. Ну ж бо!
Меґі розгорнула книжку й заходилася шукати сторінку з отією великою "К", на якій сиділа тваринка, така схожа на Ґвіна.
– Меґі! Гей! Я розмовляю з тобою! – Елінор грубо потермосила її за плечі. – Про кого ти щойно казала?
– Про Каприкорна…
Меґі вимовила це ім’я лише пошепки. Здавалося, в кожній його літері зачаїлася небезпека.
– Про Каприкорна? І що далі? Це ім’я я чула від тебе вже кілька разів. Але хто це в дідька такий?
Меґі згорнула книжку, провела долонею по палітурці й оглянула її з усіх боків.
– А назви немає, – промурмотіла вона.
– Немає. Ні на палітурці, ні всередині. – Елінор підвелася й ступила до шафи з одягом. – Є багато книжок, назву яких знайдеш не відразу. Зрештою, друкувати назву на палітурці – звичай досить новомодний. Коли книжки оправляли ще так, що корінець западав усередину, назва стояла у найкращому разі збоку, на зрізі сторінок, а частіше про неї довідувалися тільки тоді, як розгортали книжку. Аж коли палітурники навчилися робити випуклі корінці, назва перекочувала на них.
– Так, я знаю, – нетерпляче промовила Меґі. – Але це книжка не давня. Я знаю, який вигляд мають давні книжки.
Елінор кинула на неї іронічний погляд.
– О, даруй! Я й забула, що ти справжній експерт. Одначе маєш рацію: книжка не дуже давня. Її видали всього на всього тридцять вісім років тому. Для книжки це вік просто таки сміховинний! – Вона зникла за відчиненими дверцятами шафи. – Але назву вона, певна річ, усе ж таки має: "Чорнильне серце". Гадаю, твій батько зумисне оправив її так, щоб із палітурки не було видно, що це за книжка. Навіть усередині, на першій сторінці, ти не знайдеш назви, а якщо придивишся пильніше, то зрозумієш: цю сторінку він просто викинув.
Нічна сорочка Елінор упала на килим, і Меґі побачила, як голі тітчині ноги поважно влізають у колготи.
– Треба буде ще раз піти до поліції, – сказала дівчинка.
– Навіщо? – Елінор кинула светра на дверцята шафи. – Що ти хочеш там розказати? Невже ти не помітила, як ті двоє вчора на нас витріщалися? – Вона заходилася перекривляти голоси поліцейських: – "Ну, тоді ще раз: то як воно все було, пані Лоредан? Хтось прокрався до вашого будинку після того, як ви зробили ласку й відімкнули сигналізацію? А тоді ті грабіжники – от уже спритники! – взяли та й украли одну однісіньку книжку, хоч у вашій бібліотеці стоять книжки, які коштують кілька мільйонів? І забрали з собою батька цієї дівчинки, хоч він і сам запропонував їм поїхати з ними? Так, так. Дуже цікаво. І ті люди працювали нібито на чоловіка, якого звати Каприкорн. Здається, це ім’я означає "Козеріг"? Господи, але дівчинка…"
Елінор вийшла з за дверцят шафи. На ній була якась жахлива картата спідниця й карамельного кольору светр, що в ньому вона здавалася блідою, мов дріжджове тісто.
– Усі, хто живе біля цього озера, вважають, що в мене не всі вдома, і якщо ми ще раз звернемося до поліції з цією історією, то піде чутка, буцімто Елінор Лоредан врешті зовсім з глузду з’їхала. А це, мовляв, – ще один доказ того, що пристрасть до книжок – штука ох яка нездорова!
– Ти одягаєшся, як стара баба, – кинула Меґі.
Елінор оглянула себе з голови до ніг і сказала:
– Красненько дякую. Але коментувати мій вигляд я нікого не просила. А крім того, я б могла бути твоєї бабусею. Якби доклала трохи зусиль.
– Ти коли небудь була заміжня?
– Ні. І ніколи не розуміла, навіщо це. Слухай, чи тобі не набридло розпитувати про моє особисте життя? Хіба батько тобі не казав, що робити так негарно?
Меґі мовчала. Вона й сама не знала, навіщо про це розпитувала.
– А книжка дуже цінна, еге? – нарешті поцікавилась вона.
– "Чорнильне серце"? – Елінор узяла книжку з рук Меґі, провела долонею по палітурці й повернула книжку дівчинці. – Гадаю, що так. Хоча ні в каталогах, ні в списках рідкісних книжок згадки про наявність бодай одного примірника не знайдеш. А тим часом я про цю книжку дещо довідалася. Дехто з колекціонерів запропонував би твоєму батькові цілу купу грошей, якби пішла чутка про те, що він має, можливо, єдиний примірник. Зрештою, книжка, мабуть, не лише рідкісна, а й цікава. Щодо цього сказати нічого не можу, бо вночі не здолала й десятка сторінок. Заснула, щойно там з’явилася перша фея. Я взагалі ніколи аж так не любила історій про всіляких там фей, гномів і таке інше. Хоча не проти була б, якби кілька таких історійок трапилося в моєму парку.
Елінор ще раз зайшла за дверцята шафи – мабуть, щоб поглянути на себе в дзеркало. Зауваження Меґі щодо її одягу, певно, все ж таки зачепило її за живе.
– Так, книжка, гадаю, дуже цінна, – замислено проказала вона ще раз. – Щоправда, з часом про неї майже забули. Схоже, ніхто вже й не пригадує, про що в ній ідеться, та й узагалі, навряд чи її хто небудь читав. Книжку не знайдеш навіть у бібліотеках. Але й досі час від часу з’являється чутка, нібито всі примірники хтось повикрадав. Мабуть, це просто нісенітниці. Адже зникають тварини й рослини. З книжками це теж трапляється. І, на жаль, не так уже й рідко. Книжками, які зникли навіки, можна під самий дах наповнити, певно, добру сотню таких, як оцей, будинків. – Елінор причинила шафу й нервовим рухом поправила коси. – Наскільки я знаю, автор іще живий, але досі й пальцем не поворухнув, щоб перевидати книжку… І це викликає в мене подив. Зрештою, книжки пишуться для того, щоб люди їх читали, чи не так? А може, ця історія перестала подобатися вже і йому самому. Або ж книжка просто так погано продавалась, що не знайшлося жодного видавництва, яке взялося б надрукувати її ще раз. Звідки мені знати?
– І все ж її вкрали, думаю, не тільки через те, що вона цінна, – промурмотіла Меґі.
– Не тільки через те? – Елінор засміялася. – Господи, ти таки справжня донька свого батька. Мортимер теж не міг уявити собі, що хтось може піти на ганебний вчинок задля грошей. Не міг уявити тільки тому, що для нього самого гроші ніякої цінності не становлять. Ти бодай уявляєш собі, скільки взагалі може коштувати книжка?
Меґі сердито глипнула на тітку.