– Цілком, – відповів Вогнерукий і вклонився так низько, що тицьнувся кінчиком носа в край своєї тарілки на столі.
Меґі ледве стрималася, щоб не засміятись.
За п’ять хвилин до одинадцятої дівчинка постукала в спальню Елінор.
– Прошу! – гукнула та.
Меґі прочинила двері й побачила, що тітка сидить у ліжку, схилившись над каталогом, завтовшки як телефонний довідник.
– Так дорого, так дорого, так дорого! – мурмотіла вона. – Послухайся моєї поради: ніколи не захоплюйся тим, на що не маєш досить грошей. Така пристрасть точить людині серце, як книжковий черв’як. Узяти до прикладу оцю книжку… – Елінор так тицьнула пальцем у ліву сторінку каталогу, що Меґі навіть здивувалася, як вона не прохромила там дірки. – Яке видання! Та ще й у непоганому стані. Я мрію купити його вже п’ятнадцять років, але для мене це так дорого, так дорого!
Зітхнувши, Елінор рвучко згорнула каталог, кинула його на килим і спустила з ліжка ноги. На подив Меґі, тітка була в довгій, квітчастій нічній сорочці. У ній вона здавалася молодшою – майже дівчинкою, що якось уранці прокинулася зі зморшками на обличчі.
– Сподіваюся, хоч ти не станеш такою схибленою, як оце я! – бурмотіла Елінор, натягуючи на босі ноги грубі шкарпетки. – Твоєму батькові ніколи не приходили в голову божевільні ідеї, та й матері теж. Навпаки, ще однієї людини з таким тверезим глуздом, як у неї, я зроду не бачила. А ось мій батько був схиблений на книжках не менше, ніж я. Більше половини моїх книжок мені дісталися від нього. А що він з них мав? Чи врятували вони його від смерті? Навпаки, грець ударив бідолашного саме на книжковому аукціоні. Хіба не смішно?
Меґі розуміла, що треба щось відповісти, але не могла сказати й слова.
– Моя мати? – натомість промовила вона. – А ви її добре знали?
Елінор пирхнула, так мовби дівчинка поставила їй якесь дивне запитання.
– Ну звісно, знала. Твій батько познайомився з нею тут. Хіба він тобі не казав?
– Він розповідає про неї небагато, – похитала головою Меґі.
– То, може, так воно й краще. Навіщо ятрити давні рани? А ти її, либонь, і не пам’ятаєш. Отой знак на дверях бібліотеки намалювала вона. А тепер гайда, а то ще проґавиш свою виставу.
Меґі рушила за тіткою довгим неосвітленим коридором. На хвилю в неї зринуло таке дивне відчуття, немовби зараз із одних із цих численних дверей вийде мати й усміхнеться до неї. У всьому величезному будинку не горіла, по суті, жодна лампочка, і в темряві Меґі кілька разів наштовхувалася колінами на стілець чи столик.
– А чому тут так темно? – спитала нарешті вона, коли у вестибюлі Елінор заходилася намацувати на стіні вимикача.
– Тому що я витрачу гроші ліпше на книжки, ніж на зайву електрику! – відповіла тітка й так люто глипнула на лампочку під стелею, ніби хотіла дорікнути їй: "А ти, дурепо, могла б світити й трохи ощадніше!" Потім потяглася рукою до якоїсь залізної скриньки, схованої за важкою запиленою портьєрою на стіні біля дверей. – Сподіваюся, ти в себе вимкнула світло, коли йшла до мене? – запитала вона, відчиняючи скриньку.
– Звичайно, – відповіла Меґі, хоч це було й не так.
– Відвернися! – наказала Елінор, наморщивши лоба й збираючись відімкнути сигналізацію. – Господи, тут стільки кнопок! Сподіваюсь, я не переплутала їх знов. Даси мені знати, коли скінчиться ваша вистава. І не здумай скористатися нагодою прошмигнути до бібліотеки й схопити яку небудь книжку! Не забувай: я тут недалечко, а слух у мене кращий, ніж у кажана.
Меґі прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Тітка відчинила їй вхідні двері. Не зронивши ні слова, Меґі вислизнула повз неї надвір. Стояла тепла ніч, сповнена стрекотання цикад і ще якихось незнайомих звуків.
– А з моєю мамою ти теж завжди була така привітна? – поцікавилась Меґі, коли тітка вже хотіла було причинити двері.
Якусь хвилю Елінор, ніби скам’янівши, мовчки дивилася на дівчинку.
– Гадаю, що так, – нарешті промовила тітка. – Певна річ, так. А ось вона завше була точнісінько такою самою нахабою, як оце й ти. Ну, приємного тобі вечора з отим сірникоїдом! – І хряснула дверима.
Меґі подалася темним парком за будинок і раптом почула музику. Вона залунала тут серед ночі так несподівано, немовби тільки й чекала на появу Меґі: якась блазенська какофонія дзвіночків, свистків та бубонців, пустотлива й сумна воднораз. Меґі не здивувалася б, якби на газоні за тітчиним будинком зараз уздріла цілий гурт фокусників. Але там був лише Вогнерукий.
Він очікував на тому самому місці, де Меґі застала його вдень. А музика долинала з касетного магнітофона, що стояв на траві біля шезлонга. Край газону Вогнерукий поставив садову лавку для своєї глядачки. Обабіч лавки в землі стриміли запалені смолоскипи. Горіли два й посеред газону, кидаючи в ніч химерні тремтливі тіні, які танцювали на траві, немовби слуги, що їх Вогнерукий викликав на цю виставу зі світу пітьми.
Сам Вогнерукий стояв, роздягнений до пояса, посеред газону – шкіра бліда, як той місяць, що висів якраз над садибою Елінор, неначе й він зумисне завітав сюди подивитись на фокуси Вогнерукого.
Коли Меґі вийшла з темряви на світло, Вогнерукий уклонився їй і вигукнув, перекриваючи музику:
– Прошу зайняти місце, красуне! Чекаємо лише на тебе!
Меґі збентежено сіла на лавку й роззирнулася. На шезлонгу стояли дві темні пляшки, які вона вже бачила вдень у сумці Вогнерукого. У тій, що зліва, мерехтіло щось білувате, так наче Вогнерукий набрав у неї місячного сяйва. Поміж дерев’яними планками шезлонга стримів десяток смолоскипів з білими ватними головками, а біля магнітофона стояло відро й велика товстобока ваза (Вогнерукий узяв її, якщо Меґі не помилялася, з тітчиного вестибюля).
Дівчинка кинула короткий погляд угору, на вікна будинку. В кімнаті Мо не світилося: батько, мабуть, ще працював у майстерні. А ось поверхом нижче в освітленому вікні дівчинка побачила тітчину постать. Щойно Меґі спинила на ній погляд, як Елінор зсунула завіски, немовби помітила, що на неї дивляться. Однак за блідо жовтою фіранкою так само виднілася її тінь.
– Чуєш, як тихо? – запитав Вогнерукий, вимкнувши магнітофона.
Нічна тиша м’яко, мов вата, лягла на вуха Меґі. Не ворушився жоден листочок на деревах, довкруг – лише потріскування смолоскипів та стрекотання цикад.