За ним пурхнула фея з крильцями метелика й молочно білою шкірою на обличчі. Марнославна крихітка! Побачивши десь у шибці своє віддзеркалення, вона із самозабутньою усмішкою застигала перед ним, так і сяк крутилася в повітрі, поправляла пальчиками коси й щоразу наново захоплювалась власною красою. Феї, яких знав він, були не дуже марнославні, навпаки, іноді вони просто таки з захватом вимащували невеличкі свої личка баговинням чи квітковим пилком і, заходячись сміхом, пропонували йому вгадати, котра саме ховається під тим брудом.
"Мабуть, треба було все ж таки впіймати собі одну! – подумав Вогнерукий. – Вона могла б зробити мене невидимкою. Це було б так чудово – знов побути невидимкою! Або впіймати кобольда. Я міг би з ним виступати. Усі гадали б, що то просто карлик у хутряному костюмчику. Ніхто не може перестояти на голові кобольда, ніхто не вміє робити такі смішні гримаси. А як пустотливо, як кумедно вони танцюють!.. І справді, чом би одного не впіймати?"
Коли місяць пройшов уже половину свого небесного шляху, а Вогнерукий усе ще сидів на даху, фею з крильцями метелика взяла нетерплячка. Пронизливо й гнівно задзвенівши, вона запурхала над його головою. Що вона хотіла? Щоб він повернув її туди, звідки вона прийшла, – туди, де в усіх фей крильця, як у метеликів, і де розуміють її мову?
– Тоді ти не до того звертаєшся, – тихо промовив до неї Вогнерукий. – Бачиш он там унизу дівчинку й чоловіка, який сидить поруч із жінкою з попелястими косами? Ось до них і треба звертатись. Але скажу тобі одразу: вони великі майстри виманити тебе у свій світ, а ось повернути назад – це їм не дуже вдається. Та все ж таки спробуй. Може, тобі пощастить більше, ніж мені!
Фея обернулася, подивилась униз, кинула на нього останній, ображений погляд і полетіла геть. Вогнерукий бачив, як ії світіння змішалося зі світінням решти фей, як вони пурхали одна навколо одної й наздоганяли одна одну у кронах дерев. Феї такі забудькуваті! Жодна гіркота не затримувалася в їхніх невеличких голівках довше, ніж на один день, і хто знає, може, вони, розкошуючи цим теплим нічним повітрям, уже давно забули, що ця історія не їхня.
Уже почало світати, коли внизу всі нарешті поснули. Тільки Фарид лишився на чатах. Він був хлопець недовірливий, завжди насторожі, завжди пильний, якщо тільки не заграється з вогнем. Вогнерукий мимоволі всміхнувся, уявивши його запопадливе обличчя й пригадавши, як Фарид обпік собі губи, коли нишком поцупив з його заплічника смолоскипи. З хлопчиною клопоту не буде. Ні, годі й сумніватися.
Чарівновустий і Реза спали під деревом, Меґі вмостилася поміж ними, мов пташеня в теплому гніздечку. За крок від них лежала Елінор. Уві сні вона всміхалася. Такою щасливою Вогнерукий не бачив її ніколи. На грудях у неї, згорнувшись мов личинка хруща, спала одна з фей. Елінор укрила її долонею. Голівка у феї була навряд чи й більша за пучку великого пальця, і її світіння просотувалося крізь міцні пальці Елінор, неначе сяйво впійманої зірки.
Фарид, угледівши, що підходить Вогнерукий, підхопився на ноги. У руках він тримав рушницю – колись вона належала, певна річ, котромусь із Каприкорнових людей.
– То ти… живий? Живий живісінький? – видихнув хлопчина, не вірячи власним очам.
Фарид усе ще ходив босоніж. І не дивно, адже він раз у раз наступав на шнурки, а зав’язати їх навключки було йому просто не до снаги.
– Ну, звісно, живий живісінький. – Вогнерукий став біля Чарівновустого й задивився на нього згори вниз. На нього й на Резу. – А де ж Ґвін? – запитав він у Фарида. – Сподіваюся, ти за ним добре наглядав?
– Коли вони стріляли в нас, він утік, але потім повернувся! – У Фаридовому голосі вчувалася гордість.
– Он як! – Вогнерукий присів навпочіпки поряд із Чарівновустим. – Так, він завжди відчував, коли треба втікати. Точнісінько як його господар.
– Учора вночі ми лишили його у схованці – там, нагорі, біля спаленої хатини. Ми знали, що нам доведеться непереливки, – розповідав далі хлопчина. – Але після свого чергування я збирався піти по нього.
– Я заберу його сам. Не турбуйся, з ним, звичайно, все гаразд. Така куниця дасть собі раду й сама. – Вогнерукий сягнув рукою під куртку Чарівновустого.
– Що ти робиш? – насторожився Фарид.
– Лише беру те, що належить мені, – відповів Вогнерукий.
Коли він діставав у Чарівновустого з під куртки книжку, той навіть не поворухнувся. Мо спав спокійним, міцним сном. А чом би йому було й не спати? Тепер він мав усе, чого прагнув.
– Вона не твоя!
– Моя.
Вогнерукий випростався і звів погляд угору, на дерево. Там спали аж три феї. Він ніколи не міг збагнути, як вони примудряються спати у кронах дерев і не падати на землю. Він обережно зняв двох із тоненької гілочки й, коли вони, позіхаючи, розплющили очі, легенько хукнув їм в обличчя й сховав їх до кишені.
– Коли на фей дмухнути, вони засинають, – пояснив він Фаридові. – Це такий невеличкий секрет – про всяк випадок, якщо тобі доведеться мати з ними справу. Але це стосується, здається, лише блакитношкірих.
Кобольдів Вогнерукий не будив. Кобольди – істоти вперті, переконувати котрогось із них піти з ним довелося б довго, а тим часом Чарівновустий, чого доброго, міг би прокинутись.
– Візьми з собою мене! – заступив йому дорогу Фарид. – У мене ось твій заплічник. – І підняв його високо над головою, так ніби хотів підкупити цим Вогнерукого.
– Ні. – Вогнерукий забрав у хлопчини заплічника, перекинув його через плече й рушив.
– Візьми! – Фарид побіг услід за ним. – Ти маєш узяти мене з собою. А то що ж я скажу Чарівновустому, коли він помітить, що книжка зникла?
– Скажеш, що заснув.
– Прошу тебе!
Вогнерукий став.
– А вона? – Він показав на Меґі. – Адже дівчинка тобі подобається. Чом би тобі не лишитися з нею?
Фарид зашарівся. Він довго дивився на Меґі, немовби хотів назавжди запам’ятати, яка вона. Нарешті знов обернувся до Вогнерукого.
– Я їм чужий.
– Мені ти теж чужий. – І Вогнерукий знов закрокував геть, лишивши хлопчину стояти.
Та коли він проминув автостоянку, Фарид знов опинився позад нього. Він намагався ступати тихо тихо, щоб Вогнерукий його не почув, і, коли той обернувся, враз застиг, так ніби його застукали на гарячому.