– Hi! – Фарид тримав його обома руками. – Ми маємо підпалити будинок. Лише так можна їм допомогти. Будь ласка, Чарівновустий, вони ж бо тебе побачать!
– От уже завів: Чарівновустий та Чарівновустий! Сказитись можна! Не називай мене так!
Стара з Меґі зникли серед будинків. Пласконіс ступав за ними, вайлуватий, наче ведмідь, якого вбрали в чорний костюм. Нарешті вирушили й решта чорних курток. Пересміюючись, вони завернули у провулок, наперед смакуючи насолоду від того, що їм обіцяла ця ніч: приправлену страхом смерть і появу в проклятому селі нового чудовиська.
Перед Каприкорновим будинком лишився тільки вартовий. Він похмуро подивився вслід товаришам, футбольнув ногою порожню коробку з під сигарет і гупнув кулаком у стіну. От не пощастило! Тільки він не побачить того видовища. Вартовий нагорі, на дзвіниці, помилується ним бодай звіддаля…
Фарид пояснив Чарівновустому, як найпростіше позбутися вартівника перед будинком. Чарівновустий кивнув головою й мовив:
– Гаразд, так і зробимо.
Коли кроки Каприкорнових людей стихли й тишу порушував тільки гамір з автостоянки, вони виступили на світло, вдали, нібито щойно вийшли з провулка й пліч о пліч рушили до вартового. Той зміряв їх недовірливим поглядом, відштовхнувся від стіни й скинув з плеча рушницю. Вигляд вона мала грізний. Фарид мимоволі знов мацнув рукою лоба. Добре, що вартовий хоч був не з тих, хто впізнав би їх з першого погляду: не Баста, не отой кульгавий і не ще котрийсь із кривавих псів, що охороняли Каприкорна.
– Слухай, ти маєш нам допомогти! – гукнув до нього Чарівновустий, не звертаючи увагу на рушницю. – Ті бовдури забули взяти Каприкорнове крісло. Нам треба віднести його туди.
Вартовий тримав рушницю напереваги.
– Віднести? Цього ще бракувало! Та штука така важка, що можна надірвати собі пупа. А ви звідки? – Він придивлявся до обличчя Чарівновустого так, немовби намагався пригадати, чи вже його бачив. На Фарида чоловік навіть не звертав уваги. – Бува, не з півночі? Я чув, ви там не нудьгуєте!
– Так воно й є. – Чарівновустий підійшов до вартового так близько, що той мусив відступити на крок назад. – Ворушись, ти ж бо знаєш, Каприкорн чекати не любить.
Вартовий невдоволено кивнув головою.
– Добре, добре, – пробурмотів він, позираючи в бік церкви. – Тут однаково немає чого охороняти. І що вони собі надумали? Що той вогнедув прийде сюди красти золото? Та він же боягуз, його вже давно й слід прохолов…
Вартовий знов обернувся на церкву, але цієї миті Чарівновустий вихопив у нього з рук рушницю й ударив його прикладом по голові, а тоді затяг за Каприкорнів будинок, де було темно, хоч в око стрель.
– Чи ти чув, що він сказав? – Фарид накинув на ноги непритомному вартовому мотузку. Зв’язувати людей він умів краще, ніж Чарівновустий. – Вогнерукий утік! Вартовий мав на увазі саме його, кого ж іще?! Сказав, нібито Вогнерукого вже й слід прохолов!
– Так, я чув. І радий цьому не менше, ніж ти. Але ж моя донька й досі тут.
Чарівновустий тицьнув у руки Фаридові заплічника й роззирнувся. На майдані було так тихо й безлюдно, немовби в усьому Каприкорновому селі, крім них, більш нікого не лишилося. Вартовий на дзвіниці голосу не подавав – цієї ночі він, мабуть, не зводив очей з яскраво освітленого футбольного поля.
Фарид дістав із заплічника два смолоскипи й пляшку денатурату. "Вогнерукий від них утік! – проказував він подумки. – Просто взяв і втік!" Хлопчина мало не зареготав.
Чарівновустий повернувся до Каприкорнового будинку, позазирав у вікна й нарешті вибив одне з них. Але перше скинув куртку й притис її до шибки, щоб скло не так дзвеніло. Збоку автостоянки долинали сміх і музика.
– Сірники! Не можу знайти сірників!
Фарид заходився переривати речі Вогнерукого, поки Чарівновустий зрештою вихопив у нього з рук заплічника.
– Дай сюди! – прошепотів він. – Приготуй поки що смолоскипи.
Хлопчина послухався. Він старанно змочував вату ядучим денатуратом, міркуючи: "Ось повернеться Вогнерукий по Ґвіна й візьме з собою і мене!" Цієї миті з однієї з вуличок долинули чоловічі голоси. Кілька жахливих хвилин здавалося, що вони наближаються, але потім їх поглинула музика, яка долинала з автостоянки, сповнюючи ніч, немов ото сморід сповнює повітря.
А Чарівновустий ніяк не міг знайти сірників.
– Прокляття! – стиха вилаявся він, виймаючи руку із заплічника.
Його пальці були в куницевому лайні. Він витер їх об стіну, поліз рукою до заплічника ще раз і нарешті кинув Фаридові коробку сірників. Потому дістав із накладної бічної кишеньки заплічника ще щось – невеличкого записника. Фарид гортав його вже не раз. До записника Вогнерукий повклеював картинки: вирізані з чогось зображення фей, відьом, кобольдів, німф і прадавніх дерев… Поки Фарид просочував денатуратом другого смолоскипа, Чарівновустий розглядав картинки. Потім він узяв до рук фотознімка, що його знайшов поміж сторінками записника. На ньому була Каприкорнова служниця, що намагалась допомогти Вогнерукому й за це сьогодні вночі мала поплатитися життям. Чи пощастило втекти і їй? Чарівновустий не відводив очей від знімка, так ніби, крім нього, на цілому світі більш нічого не було.
– Що там? – Фарид підніс сірника до смолоскипа, з якого скапував денатурат.
Полум’я з голодним шипінням шугонуло вгору. Яке ж воно було гарне! Фарид послинив пальця й стромив його у вогонь:
– На, бери!
Потім простяг смолоскипа Чарівновустому: зрештою, вищому було зручніше пожбурити його у вікно.
Але Чарівновустий стояв, мов укопаний, і не зводив погляду зі знімка.
– Це та жінка, яка допомагала Вогнерукому, – пояснив Фарид. – Її теж схопили! Мені здається, він у неї закоханий. На! – Хлопчина знову простяг Чарівновустому запаленого смолоскипа. – Чого ж ти ждеш?
Чарівновустий подивився на Фарида так, немовби той розбуркав його зі сну.
– Он як, закоханий… – пробурмотів він, беручи смолоскипа.
Тоді сховав знімка до нагрудної кишені сорочки, ще раз поглянув на безлюдний майдан і вкинув смолоскипа крізь розбите вікно до Каприкорнового будинку.
– Підсади мене! Я хочу поглянути, як горить!
Чарівновустий виконав Фаридове прохання. За розбитим вікном було, судячи з усього, щось схоже на кабінет. Фарид розгледів письмовий стіл, папір, на стіні – Каприкорнів портрет. Скидалося на те, що в цьому домі хтось усе ж таки вмів писати. Підпалений смолоскип лежав серед списаних аркушів, лизав їх, плямкав, щось шепотів з приводу так щедро накритого столу, розгоравсь і перебирався далі, до штор на вікні, жадібно накидаючись на темну тканину. Кімнату сповнювали червоні й жовті омахи. З вибитих шибок уже валував дим і їв Фаридові очі.