– А й справді… То нехай Привид порішить їх усіх! – прошепотіла у відповідь Меґі. – А то як же ми врятуємо маму й вирвемося звідси додому?!
Феноліо ці слова не сподобалися.
– Господи, яка ж ти жорстока! – стиха промовив Феноліо. – Всіх порішити! Хіба ти не бачила, що декотрі з них – ще просто хлопчики?! – Він похитав головою. – Ні, я, зрештою, не вбивця, я – письменник! Гадаю, мені все ж таки спаде на думку якась безкровна розв’язка.
І він знов заходився писати, перекреслювати й писати заново… Тим часом сонце за вікном опускалося все нижче й нижче, поки його проміння взяло вершини пагорбів у золоту облямівку.
Щоразу, коли в коридорі лунали кроки, Феноліо ховав списані білі аркуші під матрац. Але поглянути, що цей старий чоловік так невтомно строчить, зрештою ніхто й не прийшов. Адже Баста сидів у склепі.
А ось до вартових, які цього дня знуджено стовбичили у них під дверима, навідувалися частенько. Очевидно, повитріщатися на страту сюди поз’їжджалися й ті Каприкорнові люди, котрі несли службу й далеко за селом. Меґі припадала вухом до дверей і прислухалася до їхніх розмов. Голоси лунали збуджено, часто вибухав сміх. Усі наперед тішилися тим, що їх очікувало. До Басти співчуття ніхто, схоже, не мав. Навпаки, те, що ввечері страчуватимуть колишнього Каприкорнового улюбленця, надавало майбутньому видовищу ще більшої привабливості. Звичайно, розмовляли й про саму Меґі. Її називали малою відьмочкою, чаклункою, і, здається, не всі вірили в її чудодійний хист.
А про майбутнього Бастиного ката Меґі не довідалась нічого нового, крім того, що їй уже розповідав Феноліо й що вона запам’ятала з книжки, яку їй давала читати Сорока. Це було не багато, проте щоразу, коли голоси за дверима згадували про нього, дівчинка чула в них святобливий трепет і страх. Привида знали не всі, а лише ті, хто вийшов, як і Каприкорн, із книжки Феноліо. Зате чули про нього запевне уже всі й у найчорніших тонах уявляли собі, як він розправлятиметься з в’язнями. Про те, як саме він укорочує життя своїм жертвам, одностайної думки не було, але припущення, які долинали до Меґі, з наближенням вечора ставали чимдалі страшніші. Зрештою вона вже просто не могла їх чути й сіла під вікном, затиснувши руками вуха.
О шостій вечора – на церковній дзвіниці саме почав бити годинник – Феноліо раптом відклав ручку й задоволено перебіг очима написане.
– Готово! – прошепотів він. – Це те, що треба. Так і залишимо. Усе буде просто блискуче! – Він нетерпляче підкликав до себе Меґі й тицьнув їй у руки аркуша. – Читай! – І з осторогою позирнув на двері.
У коридорі Пласконіс саме хвалився, як вони отруїли в якогось селянина припаси оливкової олії.
– Це все? – Меґі недовірливо дивилася на один єдиний списаний аркуш.
– Ну, звісно! Ось побачиш, більше й не треба. Головне – знайти потрібні слова. Та читай уже!
Меґі послухалась.
За дверима стояв регіт, і Меґі було важко зосередитися на тому, що написав Феноліо. Нарешті вона зібралася з думками. Та не встигла дівчинка дочитати й першого речення, як у коридорі зненацька запала мертва тиша й пролунав голос Сороки:
– Що це ви тут улаштували – посиденьки?!
Феноліо поквапно вихопив у Меґі дорогоцінного аркуша й сховав під матрац. Він саме обсмикував простирадло, коли двері розчинилися й Сорока переступила поріг.
– Це тобі вечеря, – звернулася вона до Меґі, ставлячи на стіл тарілку, в якій парувала гаряча страва.
– А мені? – зумисне бадьорим голосом поцікавився Феноліо.
Коли він ховав аркуша, матрац трохи з’їхав набік, і тепер старий заступив собою ліжко, щоб Мортола нічого не помітила. На щастя, вона на нього навіть не глянула. Меґі вже збагнула, що ця жінка вважала Феноліо просто пустомолотом, та ще й, мабуть, злилася, що Каприкорн не поділяв її думки.
– Їж усе сама! – наказала вона Меґі. – А тоді переодягнешся. Оце ганчір’я на тобі зашкарубло від бруду, на нього гидко дивитись!
Вона підкликала служницю, яку привела з собою. Це була зовсім молоденька дівчина, років на чотири п'ять старша за Меґі. Чутка про те, що мала полонянка – справжня відьмочка, докотилися, мабуть, і до неї. Тримаючи на руці сніжно білу сукню, служниця, прослизнула повз Меґі, намагаючись не дивитися на неї, і почепила сукню на дверцята шафи.
– Я цього не вдягну! – вигукнула Меґі. – Я вдягну ось це. – Вона стягла з ліжка батьків светр.
Але Мортола вихопила светра з її рук і сказала:
– Не мели дурниць! Щоб Каприкорн подумав, буцімто ми нацупили на тебе мішка?! Це він вибрав для тебе сукню, і ти її вдягнеш. Або зробиш це сама, або тебе запхаємо в неї ми. Я прийду по тебе, щойно стемніє. Умийся й причешися. У тебе вигляд, як у бездомної кішки.
Служниця знов з осторогою прослизнула повз Меґі, немов боялася об неї обпектися. Сорока нетерпляче випхала дівчину за двері й поквапно вийшла вслід.
– Причини за мною! – кинула вона Пласконосові. – І порозганяй звідси своїх приятелів! Ти повинен стояти на варті, а не правити теревені!
Пласконіс знуджено рушив до дверей. Меґі бачила, як він, перше ніж причинити їх, зробив за спиною в Мортоли гримасу.
Меґі підійшла до сукні й провела рукою по білій тканині.
– Біла! – промурмотіла вона. – А я не люблю вбиратися в біле. Пси смерті теж білі. Мо розповідав мені про них казку.
– Атож, червоноокі пси смерті – білі. – Феноліо став позад неї. – І привиди білі. А давнім богам, що прагли крові, приносили в жертву лише білих тварин, бо невинна кров їм нібито краще смакує. Та ні, ні! – похопився він, помітивши переляканий погляд Меґі. – Повір мені, Каприкорн про таке, певна річ, і не думав, коли посилав тобі цю сукню. Та й звідки йому знати ці казки? Білий – це ще й колір початку і кінця. І ми з тобою, – він стишив голос, – подбаємо про те, щоб він означав кінець Каприкорна, а не наш із тобою.
Він обережно підвів Меґі до столу й посадив на стілець. Вона відчула запах смаженого м'яса.
– Що це за м’ясо? – запитала дівчинка.
– Схоже на телятину. А що таке?
Меґі відсунула тарілку.
– Я не голодна, – пробурмотіла вона.
– А знаєш, Меґі, – промовив Феноліо, – гадаю, наступну історію я маю написати про тебе – про те, як ти всіх нас урятуєш. І то самим лише голосом! Я певен, історія вийде дуже цікава.