— Справді, пане? — скрикнула Вандзя радісно. — Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибі вам за добрість вашу…
— Не варто дякувати… Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчіть. Ніби мене ви й не бачили ніколи. І цієї розмови не було між нами. Зрозуміли?
— Так, пане.
— Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливої дороги!
7
Того ж дня Арсен і Ненко попрямували до правителя кам’янецького пашалика Галіль–паші.
Своєю резиденцією паша обрав воєводський будинок, що заховався за могутніми стінами грізного замку, розташованого на скелястому березі Смотрича.
Спускаючись до Турецького мосту, Арсен відчув, як йому раптом перехопило віддих. Внизу, в глибокому каньйоні, лежали Карвасари! Той куточок землі, де він уперше побачив світ, де босоніж ганяв з хлопчаками в челика, де у братській могилі лежать останки його батька… А зараз там — пустирища і згарища, порослі дерезою.
На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотів глибоко внизу, Арсен зупинився і перехилився через кам’яні перила. Не міг відірвати погляду від рідних, до болю знайомих місць. В голові роєм завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кінця… І де все те ділося? Якими вітрами розвіялося в безмірній далекості часу?
Легкий стогін вирвався з його грудей.
— Що тобі, Арсене? — сполошився Ненко.
Звенигора показав на темні купи золи над Смотричем, на запустілі руїни, порослі бур’янами. Глухо промовив:
— Там стояв наш дім. Там я народився… Це моя батьківщина. Розумієш?
Ненко обняв його за плечі.
— Розумію… І щиро співчуваю тобі. — А перегодя додав: — Гарно тут!
— Гарно, — погодився Арсен. — Дарма, що камінь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш — тепер мені сюди немає дороги. — І він показав на темні постаті турецьких вартових біля брами замку. — Тепер це чужий край, чужа земля… Османський пашалик, звідки султан зорить на всю Україну, щоб і її загарбати…
— Не думай так! Адже ми приїхали сюди саме для того, щоб ти відшукав вільну дорогу до рідного краю…
— Спасибі тобі, Ненку, за втіху. Боюся тільки, що довгою–предовгою буде ця дорога. І багато ще крові проллється на ній!
— І все ж не треба втрачати надії… Надія держить нас на світі… Ходімо! Час не жде.
З мосту дорога нагло роздвоїлась: одна круто повернула праворуч і зав’юнилась попід стінами замку, понад обривистим берегом — це починався битий шлях на Хотин, а звідти — на Волощину, Болгарію і Туреччину, а друга — довжиною в кілька десятків сажнів — стрімко подерлася вгору, до похмурих воріт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись від пекучого сонця у тінь під кам’яні мури вежі, сонно стовбичили вартові.
В замку всюди було видно сліди недавньої облоги: розтрощені дахи будівель, подовбані ядрами вежі і стіни. На всьому лежав відбиток запустіння. І коли б не поодинокі постаті яничарів, що сновигали по подвір’ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.
Галіль–паша прийняв посланців гетьмана у чималому прохолодному покої. Прийняв, всупереч їхньому побоюванню, дуже швидко, ніби давно і нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провів їх похмурими коридорами, порожніми кімнатами і, вклонившись, відчинив двері до покою.
Ненко і Арсен ступили кілька кроків і зупинилися від несподіванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом кріслі, що залишилося ще з польських часів, розвалився великий візир Кара–Мустафа. Праворуч від нього, пантруючи кожен рух візира, сидів Галіль–паша. Обабіч них, попід стінами, на шовкових міндерах, завмерли вищі урядовці кам’янецького пашалика.
Але недарма Ненко провів стільки часу в яничарських сейбанах — він миттю оцінив обстановку, якої ніяк не сподівався, і вклякнув на коліна перед великим візирем. Арсен грюкнувся на підлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклоні.
— Ну, з чим прибули гінці від гетьмана Іхмельніскі? — запитав скрипучим голосом візир і з–під чорної брови, побитої подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодиків.
— Великий візире, камінна опора трону падишаха, — промовив Ненко, підводячись, — гетьман і князь сарматської України, а також Азем–ага прислали нас до Кам’янця для того, щоб ми дізналися, коли непереможні війська володаря півсвіту виступлять походом на гяурів. Гетьман, спить і бачить золоті бані київських церков, великий візире. Йому не терпиться оволодіти древньою столицею урусів і лівим берегом Дніпра.
— Хай потерпить… Прийде час — і мій кінь скаламутить воду священної ріки гяурів!
Візир явно ухилився від прямої відповіді. Чому? Чи це його звичайна обережність і придворна звичка — затуманювати свої думки, чи тут якась інша глибша причина?
— Гетьман і Азем–ага просять надіслати їм кілька військових загонів, великий візире, бо тих воїнів, що маємо, не вистачає для охорони такого великого краю, — вів далі Ненко, намагаючись якимсь чином вивідати таємні наміри Стамбула. Однак про напади повстанців він промовчав.
— Передай, ага…
— Сафар–бей, — підказав Галіль–паша.
— Передай, Сафар–бею, гетьманові і Азем–азі, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, які в них є! — з притиском відрізав Кара–Мустафа.
— Може, набрати військо з місцевого населення, великий візире? — вставив Звенигора. — Козаки — непогані воїни.
— Це розумна думка. Тільки вона однобока. Після двох походів під Чигирин я не можу повірити в те, що козаки стануть під знамена гетьмана Іхмельніскі. Якщо він за ці роки зібрав якусь мізерну сотню гультяїв і бродяг, то хіба ми можемо зараз сподіватися, що за місяць чи два під його руку зберуться цілі полки?.. Ні, не можна чекати такого чуда… Однак ми повинні поповнити наші війська новою живою силою. Яничарські сейбани в останніх війнах з невірними зазнали значних втрат. Раніш ми поповнювали їх болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дітьми рабів–гяурів. Та зараз їх стало обмаль. Передайте мій твердий наказ Азем–азі і гетьману Іхмельніскі, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчиків віком від трьох до десяти років і прислали в Стамбул!
Арсен і Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони своїх почуттів. А Кара–Мустафа, не стільки відповідаючи на запитання гінця з Немирова, як розвиваючи свої думки, що, видно, давно бродили в його голові, вів далі: