Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів’яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна–єдина втіха — мрія…
— Де ж ті… діти? — глухо спитав він.
— Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.
— А може, вони загинули?
— Ні, не вірю! — крикнула Вандзя. — Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!
— У нас будуть наші діти, Вандзюню.
— Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їх! Чуєш — люблю!
— Ти забудеш їх.
— Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?
— Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!
— Я і їду. Хіба не бачиш? — байдуже проронила Вандзя.
Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.
9
Коли до Сірка дійшли чутки, що частина невільників неохоче повертається додому, він не повірив.
— Не може цього бути!
— Але ж це так, батьку кошовий! — похмуро кинув Метелиця.
— І все ж не віриться… Дайте мені коня — поїду сам, поговорю з ними.
Йому підвели коня. Джура підставив стремено, допоміг сісти старому в сідло. За кошовим рушили значні козаки.
Стомлені, припорошені степовою пилюкою невільники купами сиділи в ковилі — відпочивали. На одних обличчях цвіла радість — повертаються додому, в очах інших зачаїлася туга, стояли сльози.
Сірко спохмурнів.
Одна повновида жінка з кучмою пшеничного волосся на непокритій голові плакала не криючись і, лише коли перед нею зупинився вершник, витерла сльози кулаком.
— Чого плачеш, молодице? — спитав кошовий. — Не рада, що вільна, що повертаєшся в рідний край?
Жінка підвела заплакані очі.
— А чого радіти? Хто мене жде дома?
— А в Криму?
— Там залишилися діти…
— Скільки ж їх у тебе?
— Троє.
— А чоловік?
— І чоловік… Якщо живий…
— Татарин?
— Атож.
Сірко потемнів на виду. Раптом відчув, як запекло під серцем, ніби хтось ударив у нього ножем.
— А ти? — звернувся від до чорнявої красуні, яка з якоюсь притаєною надією прислухалась до розмови. — У тебе теж діти?
— Теж… Двійко дочок.
— Ти також хочеш назад, у Крим?
— До діточок хочу…
— І багато вас таких, що назад хочете?
— Немало… У кого — діти й чоловік, у інших — жінка в Криму й діти…
— Але ж ми кров проливали, щоб визволити вас! Скільки добрих лицарів полягло в цьому поході! А ви… Ех, ви!.. — Сірко скривився, бо знову відчув приступ гострого болю в серці. Потім, подумавши, сказав: — Ну, що ж — хай буде по–вашому… Покличте всіх колишніх бранців до мене!
На поклик джури всі згромадились перед кошовим.
— Люди–и! — підвівся на стременах Сірко. — Бачу я, що не всі ви охоче повертаєтесь додому, на рідну землю, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, у мир хрещений… Є й такі, хто хоче повернутися назад, у Крим, до своїх чоловіків, до жінок, до дітей… Я не осуджую їх — хай ідуть! Вольному — воля! Але я хочу знати, чи багато таких. А тому прошу: розділіться надвоє! Хто додому, в Україну, станьте праворуч, а хто в Крим — ліворуч!
Натовп загув, заворушився. Люди почали поспішно переміщатися по полю. Одні — направо, інші — наліво. А розділившись, стали купами одна проти одної.
Спихальський побачив серед меншої купи хустину червоного шовку — сполотнів.
— Вандзуню! Вандзуню! — гукнув з відчаєм у голосі. — Вернися!
У відповідь почувся жіночий голос:
— Не вернуся, Мартине! Не вернуся! Прощава–ай!..
І запала тиша, тільки вітер шелестів у ковилі.
Тоді Сірко повернувся до тих, хто хотів повернутися до Криму, і глухо промовив:
— Ідіть собі! — і махнув рукою.
Люди повернулися і рушили поволі. Потім — швидше, швидше… І запорожці, і визволені бранці мовчки дивилися, як вони віддалялися і зникали у невидимій звідси глибокій балці.
Запорозька старшина стояла похмура — мов ніч. Дехто почав ремствувати:
— Боже! Скільки братчиків наших голови поклали за їхню волю, а вони…
— Батьку кошовий! Іване! Та що ж це робиться! Ми стільки крові пролили своєї!.. Як можна стерпіти таке?
Сірко все темнів і темнів на виду. Рука сама, мимо його волі, все дужче і дужче стискала руків’я шаблі. Потім кинув джурі через плече:
— Івасю, візьми дві сотні молодиків, наздожени їх — і… Щоб поки я над’їду до тієї долини, все було закінчено! Зрозумів?
Джура усміхнувся, радо відповів:
— Зрозумів! Я миттю…
За хвилину загін молодих запорожців з оголеними шаблями помчав на південь, услід за поверненцями. За ними, поспішаючи, полетів Мартин Спихальський.
Вітер свистів йому в вухах, шабля виблискувала проти сонця, мов блискавка, кінь натужно дихав під ним, несучи нелегку ношу, а пан Мартин гамселив його ногами під боки без жалю — швидше, швидше!
Він наздогнав молодиків на краю долини — і на мить зупинився. Там, унизу, був жах! Над долиною стояв, мов кара Господня, передсмертний крик. Блискали шаблі, червоніла кров, у всі боки металися ошалілі від страху жінки й чоловіки, намагаючись утекти, ухилитися від видимої смерті. А вершники наздоганяли і рубали всіх підряд, нікого не жаліючи, ніби то були не єдинокровні брати й сестри, а їхні найлютіші вороги.
Червону косинку Вандзі він побачив зразу — жінка щодуху тікала до кущів глоду, що росли попід горою. Побачив — і вдарив коня по крупу плазом шаблі.
— Но–о!
Мчав наосліп, не спускаючи ока з червоної хустини, — і люди шарахалися від нього, як від зачумленого.
Швидше! Швидше! Та, здається, не він один запримітив золотисту голівку, недбало пов’язану шматиною червоного шовку. Ген до неї повертає молодий безвусий козачок і заносить угору свою блискучу шаблю…
Спихальський шалено б’є коня ногами, прилягає йому майже до гриви, а шаблю простягає, скільки можна, вперед, і в ту мить, коли козачок, наздогнавши втікачку, мав знести їй голову, підставляє її під його шаблю.
Блискучі клинки дзвякнули, заскреготали, викресали іскри над самою головою жінки — аж вона присіла пополотнівши. В ту ж мить могутні руки Спихальського легко підняли її і посадили на луку сідла, а над вухом помертвілої з переляку жінки прогув знайомий голос:
— Вандзуню! Злотко має дроге! Не бійся — це я!
…Минуло не більше години. На узвишшя, що здіймається над долиною, виїхав гурт запорозьких старшин і зупинився. Попереду на гарячому тонконогому коні сидів Іван Сірко.