Серце старого кошового радісно билося. Шалі терезів явно почали схилятися на його бік. Саме час ударити так, щоб зовсім приголомшити ворога і примусити його показати спину.
Він глянув на тили ханського війська. Там завирувало страшне бойовище. І хоча крізь куряву годі було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палій своїм несподіваним нападом розладнав бойові порядки ординців, приголомшив їх. "Їй–богу, добре, синку, що ти трохи припізнився і викинув такий фортель! — подумав про Палія Сірко. — Даремно я гнівався на тебе…"
Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетів козаки стріляли тепер безперервно. Вже сотні коней і вершників конали на землі, та нові і нові тисячі продовжували насідати на козацькі позиції і подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну.
Сірко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що більшість козаків сіли на коней, а потім махнув шаблею у бік ворожого війська.
Враз шпарко нахилилися вперед довгі списи, і запорожці важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся від грізного тупоту й крику.
Кримчаки опинилися між молотом і ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опір, і не один десяток запорожців упав на землю від гострих шабель і тонких оперених стріл. Але кримчаки вже втратили віру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з’явився великий козацький загін, зовсім охолодила їхній бойовий дух. Поодинокі вершники почали завертати коней і тікати в степ.
Мюрад–Гірей кидався від одного чамбула до іншого, та його голос губився в лементі, тупоті, брязкоті шабель та іржанні коней. Ханські накази вже не доходили в неймовірній тісняві й безладді до війська, і воєначальники — калга, салтани і мурзи — діяли як хто умів і міг.
А запорожці не послаблювали натиску. Сам Сірко ринувся в гущу бою. Його високий кінь з’являвся то в одному, то в другому місці, де було важко.
— Дужче, синки! — гримів його голос. — Помстимося ханові за підступний напад на Січ! За кров товаришів наших і всього люду християнського… Дістаньте мені, дітки, самого хана, я побалакаю з ним у Січі по–нашому, по–запорозькому… А потім пошлю в Москву — царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано… Уперед, братчики! Уперед!
Заохочені кошовим, запорожці натиснули ще дужче.
Ворог не витримав і покотився назад. Даремно лютував і лаявся Мюрад–Гірей, даремно розмахував шаблею і погрожував своїм воїнам найлютішою карою. Його вже ніхто не слухав. Страх огорнув серця правовірних і примусив шукати порятунку у втечі.
Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад–Гірей закрутився в несамовитому вирі і відступав разом з військом. А коли почув, як хтось із запорожців вигукнув його ім’я, страх стиснув йому серце. З тої ж миті він перестав думати про військо і вдарив коня під боки, щоб швидше втекти в степ і вирватися з лещат Урус–шайтана.
Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що розділяв козаків Сірка і Палія. Але з нього вже не зводили погляду бувалі запорожці, які знали хана в лице.
— Хлопці, ловіть його! — гукнув Метелиця. — Тікає, клятий!
Звенигора зі Спихальським першими кинулися вслід за втікачем. Їм на допомогу помчали десятки паліївців. Кінський тупіт, козацькі крики, свист летіли за ханом і примушували його ще дужче втягувати голову в плечі.
Врятував хана дужий бистроногий кінь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, він поволі віддалявся від переслідувачів, аж поки чималий чамбул, що відступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врізався у лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней і поскакали вслід за ним.
— Утік, шолудивий пес! — бідкався Спихальський. — Шкода! Ото була б здобич! Єден шанс був у житті самого хана спіймати! Ех!
Арсен з друзями потішався над щирим смутком і досадою товариша.
— Не сумуй, пане–брате! Маємо здобичі і так досить!
— Гай–гай, — невдоволено бурчав поляк, — то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч–на–віч?
— Не тужи, синку, — поплескав по спині пана Мартина Метелиця. — Ось прибудемо до табору — покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!
— Що ж то за лялька? — пожвавішав Спихальський.
— Ге–ге, таку кралю визволив я в Ак–Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси — як добре конопляне повісмо… До того ж — твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть… Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь — та з’їздився… Тож боюся, що погордує мною, старим… От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери, забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
— А й справді, Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? — засміявся Роман. — Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?
— Та я що, хіба відмовляюся? — підморгнув лукаво пан Мартин. — Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!
Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.
8
Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.
Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур’ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.
До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.
Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору — розшукували бранку–польку. Але так і не знайшли.