До пізнього вечора хан розсилав у всі боки гінців і вивідачів і тільки далеко за північ, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту і важко впав на широку, застелену розкішним барвистим килимом тахту.
4
На другий день у стан Сірка на березі Сиваша почали прибувати цілі валки колишніх невільників і невільниць. Чоловіки, озброївшись татарськими луками і шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранців, яких було майже стільки ж, як і визволених невільників. А жінки й дівчата, а також туми, тобто діти, котрі народилися у невільниць, гнали отари овець, табуни коней і череди худоби. Ця військова здобич вкрай була необхідна для зворотного походу козацького війська, бо давала в дорозі м’ясо, молоко, сир.
В суботу вранці повернувся загін, що ходив під Козлов.
Не встигла улягтися радість від зустрічі і щасливого завершення походу, який закінчився погромом багатого приморського міста і визволенням багатьох сотень невільників, як на південному сході знялася курява: прибув кафський загін.
Сірко радів: розгромлено пів–Криму, визволено тисячі людей, захоплено багато полонеників, на яких згодом можна буде виміняти ще кілька тисяч невільників. Такого успішного походу запорожці не робили з часів Сагайдачного!
Коли б повернувся загін з–під Бахчисарая, то й додому пора!
Біля Сіркового намету, розбитого на невисокому горбі, стоїть бунчук. Кошовий наказав джурі слідкувати за тінню і відзначати її камінцями. Сонце підбивається все вище і вище — і тінь стає коротшою. Ось–ось вона впаде на полудневу відмітку…
Сірко починає хвилюватися. Чому досі не повертається загін з–під Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палій, котрий замінив загиблого Шумила, не зрозумів його наказу?
Правда, до Бахчисарая трохи далі, ніж до Козлова чи Кафи. І населений той південний край густіше — отже, і опір ворога міг бути сильніший… Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опівдні був категоричний, і виконати його потрібно будь–що!
Чому ж затримується Палій?
Сірко стоїть на горбі, перед наметом, і вдивляється в далину, в блідо–голубий, розпечений нещадним південним сонцем обрій. Але його старі, вицвілі очі не бачать там нічого, крім хвилястого марева.
Поряд з кошовим стоять отамани і значні козаки. Всі вони не набагато молодші за Сірка, і кошовий теж не дуже покладається на їхній зір. Вся надія на молодого джуру.
— Ну, Івасю, пильно дивись! — наказує молодикові. — Не видно?
Той аж шию витягнув, аж навшпиньки піднімається — обводить поглядом далечінь.
— Здається, їдуть! — радісно вигукує він. — Ген–ген знялася хмарка на видноколі!
Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здійнявся!
Та хмарина росте, шириться — і сумнів зникає.
— Їдуть!
Сірко осіняє себе широким хрестом. Хрестяться й отамани.
— Слава Богу! Можна рушати додому!
Однак радість була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сірко стиснув кулаки. Вилаявся.
— Чортів син — Палій! Через нього доведеться скубтися з кримчаками… Казав же — опівдні всі мають бути тут! Ось тепер маєш. Нас десять тисяч, а ординців — тисяч сорок, мабуть.
Всі мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед якої вже видніються татарські бунчуки і гостроверхі шапки кочовиків. Хмара поволі росте, розширюється, охоплюючи відстань у кілька верст.
— Що будемо робити, батьку кошовий? — питає сухий, з їжакуватими сивими вусами отаман Ріг. — Може, відступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посміють гнатися за Гниле море…
— Відступати вже ніколи. Це буде не відступ, а втеча, — відповів Сірко. — Та й загін Палія не можемо залишити на загибель… Готуватимемося до бою… Нас не мало. Та майже дві з половиною тисячі невільників, які битимуться незгірше козаків, бо не захочуть знову потрапляти у неволю. Ми обрали й укріпили вигідну позицію — хан може атакувати нас тільки в лоб. Тож зустрінемо його вогнем з мушкетів та фальконетів. А татари страх не люблять, коли їм палять в обличчя! Тоді вони дуже швидко показують потилицю!.. Ідіть займайте місця! І без мого наказу в атаку не кидайтесь!
Весь козацький табір зразу заворушився. Запорожці кількома лавами — покурінно — залягли в шанцях. До ставки Сірка вже мчали гінці та джури з донесеннями. Жінок і дітей, а також полонених та військову здобич відвели на край півострова і почали переправляти через Сиваш.
На якийсь час над сірим солончакуватим степом, що дихав гіркою полинною спекою, запанувала тривожна тиша. Її порушували тільки іржання козацьких коней та квиління білокрилих чайок.
Сірко стояв на горбі і стежив за ворогом, що швидко наближався. Татари вже були так близько, що навіть своїми старечими очима він добре бачив різномасті бунчуки над окремими чамбулами.
Старий отаман уже давно загубив лік своїм боям і перемогам. Січові літописці свідчать, що тільки великих боїв він провів більше півсотні і всі їх виграв, а кількість дрібніших сутичок з ворогами перевалила за півтораста.
Бій був його стихією. Він звик до нього, як швець звикає до запаху шевської смоли або орач — до скрипу ярма чи шурхоту рала в колючій стерні… Бій був його ремеслом. І знав він його, це ремесло, досконало. Саме цим дехто пояснював вражаючу везучість Сірка: за останні двадцять років він не програв жодної битви!
Однак, коли Сіркові казали про це, він насмішкувато мружив очі і скептично похитував важкою голеною головою.
Він краще, ніж будь–хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрібна ще виучка і майстерність усього війська і віра кожного воїна у свого ватажка і в справу, за яку він бився. Якщо такої віри нема, нема й перемоги.
Саме так вірили козаки і повсталі селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Такої віри і він, Сірко, домагався від своїх підлеглих. І здається, досягнув цього…
Татари зупинилися за півверсти від козацьких шанців. Над ними майоріли бунчуки, колихалися знамена. Поодинокі верхівці виривалися з орди і мчали до козацького табору. Наблизившись на відстань польоту кулі, вигукували образливі лайки й повертали назад.
У бляклому небі зграями шугало вороння — вічний супутник війська і кривавих бойовиськ.