— Еге, та тут хтось є! — промовив він і вийняв з–за пояса пістоль. — Цікаво — друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові — жодної душі!
Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.
Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в’язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.
Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:
— Гей, хто тут живий, озовися!
З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.
Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З–під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих оченят.
Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.
На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.
— Добрий вечір, матінко! — привіталися козаки.
— Дай, Боже, здоров’я вам, дітки! — прошамкала стара. — Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.
— Є люди, бабусю, — сказав Палій. — А от у вашому Фастові — негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?
— Більше нікого… Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах… Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.
— Не прибився, а прийшов, — мовив з печі хлопчина.
Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором’язливо опустила великі чорні оченята і шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати років десять чи одинадцять, сміливо дивився на незнайомців з–під острішкуватого білявого волосся.
— Як же тебе звати, парубче? — запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по голові.
Але той відхилився і повагом відповів:
— Звати мене Михасем. А по прозвищу — Цвіль.
— Ясно. Михайло Цвіль… Звідки ж ти родом?
— З Чорногородки… Чули?
— Це та, що на Ірпені? — спитав Палій. — Міцна фортечка!
— Була міцна. Зосталися одні стіни. А від села — головешки…
— І жодної людини?
— Та ні, як я йшов розшукувати у Фастові свого дядька Василя, то в Чорногородці троє залишалося — баба Мокрина з Марійкою та Мелашкою… Вони й мене кликали до себе, та в них і самих нічого було їсти… Навіщо їм зайвий рот?
Михась говорив як дорослий. І від того жорстока правда ставала ще страшнішою. Козаки зціпили зуби. Спихальський вилаявся:
— Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували, вшисткіх винищили…
Палій важко опустився на піл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками і довго сидів так нерухомо. Ніхто не порушував гнітючої тиші. Тільки бабуся шаргала рогачем у печі, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж він опустив руки і підвів голову, всі побачили, що його обличчя мокре від сліз, а очі світяться якимось дивним вогнем, якого раніш ніколи в них не було…
— Друзі, не дивуйтеся моїй слабкості… Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, і за тими, кого не вернеш… Але разом з тим я не тільки плакав, я поклявся сам собі нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені народ наш нищать і в цьому своєму злому намірі досягли вже чималих успіхів. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя і майбутнє діток оцих. І землю нашу… Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотності, то зараз я подумав, що йду на Січ, до Сірка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу і народ наш! Якщо і ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, піти разом зі мною. Бо ж чуєте, як волають ці руїни до помсти! Бо ж видите, до чого довели нас нерозумні гетьмани наші — до повної руйнації держави нашої, до повної загибелі…
— Ну, винні не тільки вони, — вставив Арсен.
— Авжеж не тільки вони, — погодився Палій. — Але в першу чергу — вони!.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич… А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак… Він один з винуватців поразки українських та московських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Москвою та Польщею. І якщо Лівобережжя вистояло, вижило у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята… А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз’єднати Правобережжя з Лівобережжям. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось–ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що жінка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя… Ні, що не кажіть, а самі вони, гетьмани, винні, що так сталося… Та нам від цього не легше…
Він підвівся, заглянув на піч, де притихли діти.
— Що, любі мої голуб’ята, тепленько вам тут?… То й ростіть на здоров’я! Бо на вас уся надія наша… Прощавайте!
Козаки вийшли з хати.
3
Другого дня надвечір, їдучи по бездоріжжю широкою долиною Унави, а потім — Ірпеня, валка прибула до невеликого мальовничого села Новосілки, яке розкинулося на низовинній терасі річки, побіля озера Рокитного.
Ще здалеку почувся гавкіт собак і церковний дзвін. Подорожні не вірили своїм вухам: невже їм це вчувається?
Але ні — з димарів багатьох хатин в’ються сизі вечірні дими, дзвін справді бомкає з невеличкої дерев’яної церковці; собаки, помітивши чужинців, завалували ще дужче, і на їхній гавкіт з хатин виходили люди.