— Я? Подарунки?.. — Видно було, що Многогрішному це не сподобалося, але він вчасно схаменувся і додав: — Як накажете, ясновельможний пане гетьман!
— Але подарунки будуть незвичайні… — Юрась зробив паузу, і його обидва співрозмовники вичікувально дивилися на нього. — Це буде двоє дівчат…
— Дівчат?! — скрикнули одночасно Многогрішний t Азем–ага. — Хто ж це?
— Адіке і Стеха.
— Адіке і Стеха? — Многогрішний і Азем–ага вражено переглянулись. — Але ж вони не полонянки!
— Ну й що ж! Їхньої згоди ніхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару–огли — і ніхто не знатиме, де вони поділися… А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподібно. Вони ще ні разу не верталися з України без ясиру… Ось чому Омар–огли має виїхати з Немирова разом з ними.
Обидва гетьманові підлеглі довго мовчали, ошелешені почутим. Хоча їм були добре відомі непостійність і неврівноваженість характеру гетьмана, у якого нерідко випадало сім п’ятниць на тиждень, такого вони не сподівалися.
— Що ж скажуть родичі тих дівчат? — спитав нарешті Азем–ага.
— Гм, родичі!.. — зневажливо усміхнувся Юрась. — Стешиних до уваги можна не брати… Двоє старих… А брат Адіке буде щасливий, коли згодом дізнається, що його сестра — дружина чи коханка великого візира… Перед ним відкриються шляхи до найвищих посад у війську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собі з досади та горя лікті або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками…
Азем–ага схилив голову, даючи зрозуміти, що він погоджується з такими доводами. Справді–бо, вони здалися йому досить обґрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись після скандалу в спальні, все докладно обміркував. Сам же Азем–ага теж не залишиться в накладі. Якщо подарунок великому візирові сподобається — а в цьому можна було не сумніватися, — то візир не обмине і його, Азем–агу, своєю ласкою. А ласка другої після султана людини в імперії чогось та варта!..
У розмову встряв Многогрішний.
— Нелегко буде взяти дівчат. У хаті троє воїнів. І всі троє — турки…
Натяк був прозорий.
— Азем–ага на цю ніч відішле їх якнайдалі у караул, — різко відповів Юрась. — А ти, Свириде, з надійними людьми переодягнешся в татарський одяг і зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумів?
— Так, вельможний гетьмане.
— От і гаразд. Ідіть, а я трохи спочину…
7
Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі–бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:
— Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень–другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!
— Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…
— Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?
— Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…
— Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буджацькі улуси, — там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…
— Згода. Хай їде!
Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.
— Але він буде не сам…
— Хто ж буде з ним?
— Полонянки…
— А–а, розумію, — усміхнувся салтан. — Чора закохався? Чи може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам’ятаю…
— Так. Аллах дозволяє правовірним брати в жінки гяурок. А ніде правди діти, серед них багато красунь…
— О–о, ще й яких! — захоплено вигукнув салтан.
— Дякую тобі, Газі–бею. — Кучук зупинився і потиснув співрозмовникові руку. — Про одне прошу тебе — нікому ні слова!
— Охоче обіцяю. Тим більше, що це нічого мені не коштує! — салтан весело засміявся.
— Коли ти вирушаєш?
— Досвітом вирушу… Тепер день короткий, а я хочу по дорозі заглянути в навколишні села, щоб не з порожніми руками повертатися в Крим. Ха–ха–ха!
— Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно!
Вони розсталися, і кожний повернув у свій бік: Газі–бей до воріт, а Кучук знайшов сина і з ним, ніким не помічений, шмигнув у темні суточки між будівлями. Перечекавши там, поки всі з майдану розійшлися, визирнув з–за рогу.
— Ходімо!
Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снігом стаєнь, звідки чулося глухе форкання коней, і швидко попростували до будинку, відведеного гетьманом для сім’ї Звенигор і трьох яничарських старшин. Там світилося. Кучук зупинився біля плоту, заглянув через нього у двір і, приклавши до рота долоні, тричі глухо кашлянув:
— Кхи, кхи, кхи!
Із темряви у відповідь долинув подібний кашель. Потім почулося шарудіння, скрипнув під ногами сніг — і з–за плоту показалася гостроверха татарська шапка.
— Сюди, мурзо! Сюди! — Татарин підвівся на повний зріст.
— А де інші? — спитав тихо Кучук.
— Всі тут — у засідці…
Кучук і Чора легко переплигнули через невисокий пліт і пішли слідом за сейменом, котрий привів їх у затишне місце між сараями, звідки було видно ґанок і вікна хати. Тут, закутавшись у теплі кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були віддані Кучукові люди, готові виконати все, що він накаже.
— Одяг захопили? — спитав мурза.
— Захопили.
— За хатою стежили весь час?
— Так.
— Ну й що?
— Дівчата повернулися в супроводі двох турків. Третього з ними не було.
— Гм, доведеться відправити їх до праотців, — твердо сказав мурза. — Шкода, що нема третього, і його б заодно, щоб не здійняв передчасно тривоги… Ну, що ж — почекаємо, поки всі поснуть!
Він обіперся об дерев’яну стіну і замовк, не зводячи очей з освітлених вікон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвіртка — і на подвір’ї з’явилася темна постать.
— А ось і третій, — прошепотів Кучук задоволено. — Всіх разом і накриємо.
Але цей третій повівся не так, як личило б господареві. Він швидко перебіг подвір’я і, замість того, щоб піднятися на ґанок, загрюкав кулаком у вікно. На ґанку з’явився Сафар–бей.
— Хто тут?
— Азем–ага наказав, щоб ви, ага Сафар–бей, і Якуб–ага негайно прибули до нього! — почувся голос незнайомця.
— Що там стряслося?
— Не знаю… Наказано — не гаючись!
Сафар–бей якусь хвилину мовчав, потім зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом і в супроводі посланця Азем–аги швидко пішов з двору.