Георг затуляє обличчя рукою.
— Мені навіть тепер страшно подумати, що то була б за ганьба.
Оскар киває головою і запалює тонку сигару.
— Усе це ще дрібниці у порівнянні зі становищем коменданта третього кладовища, — неквапливо веде він далі.— Там узагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майор! Комендант був у розпачі. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, отриманих за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб'язності. Капітанів я мав і своїх досить, лише кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери… Отже, я взяв собі цих трьох, щоб зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже не міг горлати на своїх підлеглих.
— А генерала у вас не було? — питаю я.
Оскар махає рукою.
— Де там! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає порівняння. — Ви збираєте жуків?
— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.
— Шкода, — зауважує Оскар. — То от, це така сама дивина, як величезний жук-рогач, Іисапив сегуиэ, або, якщо ви збираєте метеликів, — як мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба війни були б? Навіть мій полковник, і той не буй убитий на фронті, а помер від крововиливу. Але цей полковник… — Плаксивий Оскар раптом усміхається. Ця усмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилося зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-врочисте. — Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й штабного офіцера. Він пропонував мені за нього що завгодно. Та в мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому дав чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелося віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Але тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.
Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.
— Навіщо ви стільки вовтузилися з тими трупами? — питає Георг. — Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами та званнями, і годі! Так ви могли б похвалитися навіть генерал-лейтенантом.
Оскар шокований.
— Що ви, пане Кролю! — каже він з лагідним докором. — Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими…
— Наруга була б лише тоді, якби ви з мертвого майора зробили, скажімо, капітана, — зауважую я. — А коли б ви на якийсь там день підвищили солдата до генерала, нічого страшного не було б.
— Або поставили б хрести на порожніх могилах, — додає Георг. — Тоді про наругу не могло б бути й мови.
— Однаково це була б підробка, і її могли б виявити, — заперечує Оскар. — Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до ^того ж — підроблений генерал? — Він аж здригається. — Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.
Ми не уточнюємо цього питання. Оскар також.
— І знаєте, що було найсмішніше? — питає він.
Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне й не потребує відповіді.
— За день до відвідин стало відомо, що його величність узагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.
— А покійників ви повернули назад один одному? — питає Георг.
— Це була б надто велика морока. Та й у паперах уже все було поміняне. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лише комендант, що виміняв за горілку полковника, не тямився з люті. Він навіть пробував удертися до мене зі своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, гарні були часи! Я тоді мав під рукою кілька тисяч могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець, — два надгробки з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кролю.
Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабелла сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Від нього пахне ладаном і тютюном.
— Ви хто сьогодні? — питав він. — Атеїст, буддист, скептик чи, може, вже стоїте на шляху до бога?
— Кожен завжди стоїть на шляху до бога, — відповідаю я. Мені набридли ці словесні сутички. — Все залежить від того, як його розуміти.
— Браво, — каже Бодендік. — Між іншим, вас шукає Верніке. Чому, власне, ви так завзято опираєтесь такому простому почуттю, як віра?
— Тому, що на небі радіші одному скептикові, що опирається вірі, ніж дев'яноста дев'ятьом вікаріям, які з дитинства співають осанну, — відповідаю я.
Бодендік посміхається. Я не хочу сперечатися з ним, бо пам'ятаю його подвиги в кущах за церквою.
— Коли я побачу вас на сповіді? — питає він.
— Як тих двох грішників, спійманих за Маріїнською церквою?
Він здивовано зводить на мене очі.
— Он як, ви знаєте про це? Ні, не так. Ви прийдете самі! Тільки не зволікайте.
Я нічого не відповідаю йому. Ми щиро прощаємось, і я рушаю до Верніке. З дерев спадає листя і тріпоче в повітрі, ніби кажани. Пахне землею і осінню. Де поділося літо? Промайнуло, ніби його й не було, думаю я.
Верніке відсуває вбік стос паперів.
— Ви бачили панну Терговен? — питає він.
— Тільки в каплиці.
Він киває головою.
— Поки що вам не треба піклуватися про неї.
— Чудово, — кажу я. — Будуть іще якісь накази?
— Не вдавайте з себе наївного. Ніякі це не накази. Я роблю те, що вважаю за потрібне для своїх хворих. — Він пильно приглядається до мене. — А ви часом не закохані?
— Закоханий? У кого?
— У панну Терговен. А в кого ж? Вона таки гарненька. От чорт, я навіть не подумав раніше про таку можливість.
— Я також. Про яку можливість?
— Ну, то все гаразд. — Він сміється. — До того ж вам би це не зашкодило.
— Он як? — кажу я. — Досі я думав, що тут лише Бодендік заступає бога. А тепер бачу, що й ви теж. Ви так добре знаєте, що кому шкодить, а що не шкодить.