— Щиро дякую, — кажу я. — Це для мене велика радість.
Рот киває головою.
— Тепер уже скоро наші солдати повернуться з Росії.
— Авжеж.
— Усі повернуться. Звичайно, треба трохи почекати, Росія така велика.
— Ваші сини, сподіваюся, теж повернуться.
Згаслі Ротові очі оживають.
— Так, мої теж. Я вже отримав повідомлення.
— Ще раз щиро дякую, — кажу я.
Рот усміхається, не дивлячись на мене, і йде далі.
Спочатку поштове управління намагалось утримати Рота від таких мандрів і навіть хотіло, щоб його замкнули в божевільню, але ті, хто знав старого, заступилися за нього, і йому врешті дали спокій. Правда, в одній пивниці, де збираються члени правих партій, кільком постійним відвідувачам спала блискуча думка — посилати через Рота своїм політичним противникам листи з непристойною лайкою, а самітним жінкам — з різними натяками. їм це здавалося надзвичайно дотепним. Генріх Кроль також вбачав у цих витівках прояв соковитого народного гумору. В пивниці, серед своїх однодумців, Генріх був зовсім іншою людиною, ніж з нами, там його вважали навіть дотепним.
Рот, звичайно, давно вже забув, у яких родинах були вбиті на війні. Він роздавав листівки будь-кому, і коли навіть за ним ішов хтось із патріотів-пиворізів і стежив, щоб образливі листи попадали за адресою, показуючи Ротові квартиру й потім ховаючись, однаково часом бували помилки, і Рот переплутав кілька листів. Так лист, адресований Лізі, потрапив до вікарія Бодендіка. В ньому їй пропонували прийти о першій годині ночі в кущі за церквою Богоматері за винагороду в десять мільйонів марок. Бодендік, мов індіанець, вистежив тих, що чекали на Лізу, і, несподівано з'явившись перед ними, двох зіштовхнув лобами, а третьому, який хотів накивати п'ятами, так дав у зад, що той аж підлетів угору й ледве втік. Лише після цього Бодендік. що був майстром домагатися від грішників швидкої сповіді, почав випитувати своїх полонених, частуючи їх добрячими ляпасами. Відчувши на собі його велетенську селянську лапу, ті не забарилися з відповіддю, а що обидва були католиками, Бодендік з'ясував їхні прізвища й наказав, щоб вони або завтра ж прийшли до нього сповідатися, або він заявить про все в поліцію. Ті, звичайно, вибрали сповідь. Бодендік дав їм ego te absolvo, але вчинив із ними так, як колись зі мною соборний пастор: на покуту звелів їм цілий тиждень нічого не пити, а потім знову прийти на сповідь. Оскільки ті боялися, що їх відлучать від церкви, то через тиждень прийшли до Бодендіка, а він безжально й суворо наказав їм щотижня сповідатися й перестати пити. Таким чином він зробив із них взірцевих, тверезих християн, хоч вони зубами скреготіли з люті.
Бодендік так ніколи й не дізнався, що третім був майор
Волькенштайн і що йому після вікарієвого стусана довелось пройти курс лікування простати, внаслідок чого він став іще войовничішим і кінець кінцем перейшов до нацистів.
Двері в будинку Кнопфа відчинені навстіж. Цокотять швацькі машинки. Вранці привезли сувій чорної матерії, і тепер мати з дочками шиють собі жалобні сукні. Фельдфебель іще не помер, проте лікар сказав, що це питання кількох годин, щонайбільше кількох днів. Стан у Кнопфа безнадійний. Репутації родини було б завдано великої шкоди, якби жінки зустріли його смерть у ясних сукнях, тому вони так поспішають. Тієї миті, коли Кнопф віддасть богові душу, дружина й дочки будуть при повній зброї: у чорних сукнях, густих чорних панчохах і навіть у чорних капелюшках, а пані Кнопф натягне ще й чорний серпанок. Вимоги міщанської пристойності буде задоволено.
Лиса Георгова голова, ніби головка сиру, пропливає повз саме підвіконня. З ним іде Плаксивий Оскар.
— Який курс долара? — питаю я, коли вони з'являються в конторі.
— Сьогодні о дванадцятій годині — рівно мільярд, — відповідає Георг. — Якщо хочете, можна відсвяткувати ювілей.
— Можна. А коли ми збанкрутуємо?
— Коли все розпродамо. Що ви питимете, пане Фуксе?
— Що є. Шкода, що у Верденбрюці немає російської горілки.
— Російської горілки? Ви були під час війни в Росії?
— Ще б пак! Навіть служив комендантом кладовища. Чудові були часи!
Ми вражено дивимося на Оскара.
— Чудові часи? — дивуюся я. — І це кажете ви, такий чутливий, що можете навіть плакати на вимогу?
— Так, чудові часи! — твердо каже Плаксивий Оскар і нюхає хлібну горілку, наче боїться, що ми хочемо його отруїти. — Тж скільки влізе, пий що хочеш, від фронту далеко— чого ще треба? А до смерті людина звикає, як до варазної хвороби.
Він церемонно куштує горілку. Ми трохи спантеличені глибиною його філософії.
— Є люди, що звикають до смерті, як до четвертого партнера у грі в скат, — зауважую я. — Як от грабар Ліберман. Для нього копати могилу — все одно що обкопувати дерева на цвинтарі. Але такий митець, як ви!
Оскар поблажливо усміхається.
— Ну, це зовсім не те! Ліберманові не вистачає справжнього метафізичного чуття до одвічної правди мудрих слів: "Умри і відродись".
Ми з Георгом збентежено перезираємося. Може, Плаксивий Оскар поет, із якого нічого не вийшло?
— І давно це у вас? — питаю я. — Оце "умри і відродись"?
— Та так собі. Принаймні підсвідомо вже давно. А хіба у вас, панове, немає такого чуття?
— У нас воно з'являється лише інколи, — відповідаю я. — Здебільшого перед тим, як сідаємо їсти.
— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо згадує Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще двоє кладовищ, і ми змогли в них дещо позичити.
— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квітки?
— Та з квітками й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж, трупів! Певна річ, не самих трупів, а того, чим вони колись були. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів також, а от із вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав ситу гуску на додачу — такою ганьбою здавалося моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.