Далі йдуть інваліди на милицях. їхні химерні криві постаті часто можна побачити на вулиці: рівні милиці, а між ними трохи навскіс висить тіло. Ще далі рухаються сліпі та одноокі. Чути, як вони намацують дорогу білими костурами. На руках у них жовті пов'язки з трьома чорними цятками. В зовсім сліпих ті самі знаки, що забороняють їхати проти руху або позначають глухі кути, — три чорні кружала. Багато інвалідів несе плакати. Сліпі теж несуть, хоч ніколи вже не прочитають їх. "Отак нам віддячилася батьківщина" — написано на одному. "Ми помираємо з голоду" — на другому.
Обрубкові в колясці засунуто за комір паличку з папірцем. На ньому написано: "Моя місячна пенсія дорівнює одній марці золотом". Між двома іншими колясками майорить біле полотнище: "У наших дітей немає молока, немає м'яса, немає масла. Хіба ми за це воювали?"
Інваліди — найстрашніші жертви інфляції. їхні пенсії так знецінилися, що на них уже майже нічого не купиш. Час від часу уряд підвищує пенсії, але з таким запізненням, що того самого дня вони виявляються знову в кілька разів меншими. Долар росте божевільними темпами: він підіймається вже не на тисячі чи десятки тисяч марок щодня, а на сотні тисяч. Позавчора він коштував ще мільйон двісті тисяч, а вчора — мільйон чотириста тисяч. Сподіваються, що завтра він досягне двох мільйонів, а наприкінці місяця — десяти. Робітники отримують тепер платню двічі на день — вранці й після обіду, і щоразу їм улаштовують перерву на півгодини, щоб вони встигли побігти до крамниці; коли б вони чекали до вечора, то втратили б стільки, що їхні діти залишилися б голодні. Та й так вони набивають шлунки будь-чим, аби тільки не відчувати голоду.
Колона рухається набагато повільніше, ніж інші демонстрації. За нею збилися в купу машини аматорів недільних пікніків. Дивний контраст: сіра, майже безлика маса жертв війни мовчки суне вулицею, а за нею повільно повзуть машини тих, хто розбагатів завдяки війні. Машини гурчать, пирхають, нетерпляче наступають на п'яти вдовам убитих, що разом із дітьми замикають колону, — худі, голодні, обшарпані й злякані. А в машинах яскріють розкішні літні туалети — біле, як сніг, полотно, шовк. Ті, хто порозсідався там, — круглолиці, гладкі — ніяковіють від того, що вскочили в таку халепу. Пішоходам на тротуарах легше: вони просто відводять очі й тягнуть за собою дітей, які весь час
зупиняються і просять пояснити, що таке каліки. Хто може, звертає на бічні вулиці.
Сонце стоїть високо й пече немилосердно. Інвалідам стає парко. По їхніх безкровних обличчях котиться нездоровий кислий піт. Зненацька за ними лунає автомобільний сигнал. Один із власників машин не витримав: він хоче виграти кілька хвилин і пробує випередити колону тротуаром. Усі інваліди обертаються. Вони нічого не кажуть, а тільки розтягуються й перепиняють шлях. Тепер, щоб проїхати, машині довелося б давити їх. У ній сидить молодий чоловік у світлому костюмі та брилі й дівчина. Він кілька разів безглуздо, розгублено розводить руками й запалює сигарету. Кожен з калік, поминаючи машину, поглядає на нього. Не докірливо, ні,— він дивиться на сигарету, міцний запах якої вітер розгонить вулицею. То дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто курити. Тому вони намагаються хоч нанюхатися, скільки вдасться, тютюнового диму.
Я йду слідом за колоною до Маріїнської церкви. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат: "Ходіть до нас, друзі! Адольф Гітлер допоможе вам!"
Колона обходить навколо церкви.
Ми сидимо в "Червоному млині". Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок — стільки, як безногий інвалід отримує пенсії на себе й на свою родину за два місяці. Шампанське замовив Різенфельд.
Він сів так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.
— Я знав це з самого початку, — каже він, — але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократки не живуть навпроти маленьких контор, де торгують надмогильними пам'ятниками, та ще й у таких будинках!
— Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, — кажу я. — Ви ж повинні знати, що аристократи тепер майже тільки там і живуть. їх довела до цього інфляція. Палацам настав кінець, пане Різенфельде. А хто й має ще палац, то винаймає його кімнатами. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські величності живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…
— Годі! — перебиває Різенфельд. — Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати.
Але про пані Вацек я знав із самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші незугарні спроби обдурити мене.
Він стежить за Лізою, що танцює з Георгом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери, — боюся, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.
— Зрештою, це не зменшує її принадності,— примирливо каже Різенфельд. — Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу! Ви тільки гляньте, як вона танцює! Ніби… ніби…
— Струнка пантера, — допомагаю я.
Різенфельд скоса позирає на мене.
— Ви часом трохи розумієтесь на жінках, — мурмоче він.
— Навчився від вас!
Він п'є за моє здоров'я. Мої слова полоскотали його марнославство, хоч він сам не здогадується про це.
— Я хотів би вас щось спитати, — кажу я. — У мене таке враження, що вдома, в Оденвальді, ви бездоганний, статечний громадянин і зразковий батько. Ви колись показували нам фотографії всіх трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, у стіни якого ви принципово не вклали жодного шматочка граніту, — як невдалий поет я ставлю це вам у велику заслугу, — то чому ж ви, тільки-но виїхавши з дому, обертаєтесь на такого собі короля нічних клубів?
— Щоб удома з тим більшою насолодою бути громадянином і батьком, — не задумуючись, відповідає Різенфельд.
— Поважна причина. Але навіщо вам такі манівці?
Різенфельд усміхається.
— Це мій злий дух. Роздвоєність людської вдачі. Ви про таке не чули?