Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.
— Рятуйте! — раптом каже хтось із тих, що сплять на землі.
Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тому цей голос вражає мене, ніби якийсь променевий удар. Мені спирає дух у грудях. Рятуйте, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?
Відправа скінчилася. Старша сестра віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б брати, але я не можу відмовитись: сестра образилася б.
— Я послала вам на сніданок пляшку вина, — каже сестра. — В нас немає більше нічого, щоб віддячити вам. Але ми молимося за вас.
— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.
Усмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у ченців і черниць, у в'язнів, хворих і шахтарів.
— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалася в нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.
Я не допитуюсь, чому він його посилає, бо згадую, що поборник бога Бодендік також снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.
Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п'є лише каву.
— Пляшку, з якої ваша велебність так щедро налили собі вина, послана мені в рахунок платні,— звертаюсь я до Бо-дендіка.
— Я знаю, — відповідає вікарій, — та хіба ви, завзятий безбожнику, не апостол толерантності? Тому дайте своїм друзям спокійно скуштувати краплю вина. Вам зашкодить, як ви самі вип'єте на сніданок цілу пляшку.
Я не відповідаю. Слуга церкви вважає, що загнав мене на слизьке, і відразу ж переходить у наступ.
— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, добре хильнувши вина.
— Що таке?
— Із страхом перед життям, що проступає з кожної клітинки вашого тіла, як…
— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.
— Як піт, — докінчує Бодендік, що не довіряє представникові науки.
— Коли б я боявся життя, то став би щирим католиком, — кажу я і тягну до себе пляшку.
— Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не боялися б життя.
— Те, що ви кажете, — звичайнісінька казуїстика отців церкви.
Бодендік регоче.
— Що ви знаєте, юний варваре, про витончену духовність наших отців церкви?
— Достатньо, щоб не слухати їх після того, як вони стільки років вели суперечку про те, чи був у Адама і Єви пуп, чи ні.
Верніке усміхається. Бодендік кривиться.
— Найпримітивніше неуцтво й банальний матеріалізм, як завжди, йдуть у спілці,— кидає він у наш бік.
— Не зневажайте науки, — відповідаю я. — Що б ви робили, коли б у вас було гостре запалення сліпої кишки, а поблизу виявився б лише один лікар — першорядний, проте атеїст? Молилися б чи покликали б нехриста робити операцію?
— І те, й те — нехрист мав би нагоду прислужитися богові. Я бачу, ви ще початківець у діалектиці.
— Ви взагалі не повинні були б звертатися до лікаря, — кажу я. — Коли це божа воля, то ви мали б скоритися їй і померти, а не пробувати змінити її.
Бодендік махає рукою.
— Зараз почнеться розмова про свободу волі і всемогутність божу. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все вчення церкви.
Він підводиться — сама доброзичливість. Його обличчя пашить здоров'ям. Верніке і я здаємося хирляками поряд із цим чванькуватим оборонцем віри.
— Смачного вам, — каже він. — Мені пора до інших своїх парафіян.
Ми не звертаємо уваги на слово "інших". Бодендік виходить, зашурхотівши сутаною.
— Ви помітили, що священики й генерали здебільшого доживають до глибокої старості? — питаю я Верніке. — їх не гризуть сумніви й турботи. Вони багато бувають на свіжому повітрі, при ділі до кінця життя, їм не треба думати. В одних є катехізис, а в других — військовий статут. Це зберігає їм молодість. До того ж і ті, й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до бога, а другі — до кайзера.
Верніке запалює сигару.
— А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? — питаю я. — Ми повинні поважати його віру, а він наше безвір'я — ні.
Верніке пускає дим у мій бік.
— Вій вас сердить, а ви його ні.
— Ото ж бо й є! — кажу я. — І це мене ще більше сердить.
— Він знає про це, тому й такий упевнений.
Я виливаю собі все вино. Його залишилося менше як півтори чарки — решту випив поборник бога. Вино добре — "Форстерєзуїтенгартен" урожаю тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року. Таке вино треба пити тільки ввечері і з дамою.
— А вас він не сердить? — питаю я.
— Мене все це не стосується, — відповідає Верніке. — Я ніби регулювальник руху, що відбувається в духовному житті людей. Я пробую дати йому якийсь лад на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.
— А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я психопат?
Верніке вибухає образливим сміхом.
— Ви, мабуть, хотіли б бути психопатом! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.
Я виходжу на Головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Чимало тих, що зібралися поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, із дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різним яскравим мотлохом, іще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.
Це демонстрація інвалідів війни, що протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини— тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст, чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, мабуть, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску — власне, просто дошку на коліщатах — тягне однорукий. Обрубок сидить дуже рівно й пильнує, щоб не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих — з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них старанно підкочені.