— Що? — Отто знов зупиняється. — Ви жартуєте! Такого не буває!
— Буває,— каже Гунгерман. — Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: за кастрацію закон суворо карає. Жінка отримує за це щонайменше кілька місяців в'язниці — отже, ти будеш віддячений.
— Дурниці! — белькоче Бамбус, силувано всміхаючись. — Ви просто морочите мені голову своїми безглуздими жартами!
— Чого б ми тобі морочили голову? — кажу я. — Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фріці. Вона обожнює вуха. Коли її охоплює шал, вона обома руками судомно хапається за вуха партнера. І ти вже тоді цілком певний, що в тебе решта все буде ціле. Третьої ж руки в неї немає.
— Зате є ще ноги, — каже Гунгерман. — Ногами вони часом роблять дива. Навмисне відрощують нігті й загострюють їх.
— Усе це брехня, — з відчаєм у голосі каже Отто. — Годі вам вигадувати казна-що.
— Послухай, я не хочу, щоб тебе скалічили, — кажу я. — Емоційно ти від цього виграв би, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене є кишенькова пилочка для нігтів, маленька, зручна, призначена для тих дженджиків, що завжди хочуть бути елегантними. Сховай її в кишеню. А йдучи в ліжко, візьми її в руку або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає надто небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фріці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть як її вкусить комар, хапається за те місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.
Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку для нігтів. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.
— Дай мені й гребінець, — просить Отто.
— Гребінцем ти її не вколеш, невинний сатире, — каже Гунгерман. — Це не зброя в боротьбі статей. Він зламається об напружене тіло вакханки.
— Та я не для того прошу, щоб ним колоти. Я хочу потім причесатися.
Ми з Гунгерманом перезираємося. Здається, Бамбус уже не вірить нам.
— Ти захопив із собою бинти? — питає мене Гунгерман.
— Навіщо? В господині їх повна аптечка.
Бамбус знов зупиняється.
— Усе це дурниці! А от як там із венеричними хворобами?
— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.
— Ви що, геть усе знаєте?
— Ми знаємо те, що необхідно знати в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навча* ють у школі та в різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.
— Мене виховували надто побожним, — зітхає Бамбус. — Я ріс під страхом пекла й сифілісу. То як я можу творити повнокровну, земну лірику?
— Ти можеш одружитися.
— Страх перед одруженням — мій третій комплекс. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?
— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом одночасно і тому тиснемо один одному руку.
Це прикмета, яка означає, що ми проживемо ще сім років. А життя, погане воно чи добре, завжди є життям — помічаєш це аж тоді, коли доводиться ним ризикувати.
Перше ніж зайти в оточений тополями, затишний на вигляд будиночок із червоним ліхтарем біля брами й квітучими калачиками у вікнах, ми ковтаємо потроху горілки, щоб додати собі снаги. Ми взяли з собою пляшку й пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав своїм "опелем" раніше й чекав на нас, п'є разом з усіма: йому так рідко трапляється нагода пригоститися задарма, що він просто втішається нею. Горілка, яка нам тепер коштує десь близько десяти тисяч марок чарка, через хвилину в публічному домі коштуватиме сорок тисяч — тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там попадаємо до рук мадам.
Спершу Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити там пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом парфумів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легко одягнені, більше скидаються на служниць.
Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорними косами:
— Он у тієї в жилах тече кров креолів. Вона щойно вийшла з каторжної в'язниці. Вбила свого чоловіка.
Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих поетів та редакторів складали в неї екзамен життя, тому наш клуб вибрав її й для Отто. Її або Фріці. Ми наполягли на тому, щоб Залізна Кобила вийшла в усьому параді, і вона не підвела нас.
Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певне, сподівалася, що їй підкинуть щось свіжіше й молодше. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби зліплений з паперу, худий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:
— Ходімо, почастуєш коньяком.
— Скільки коштує коньяк? — питає Отто в офіціантки.
— Шістдесят тисяч.
— Скільки? — стривожено вигукує Гунгерман. — Сорок тисяч і ні на пфеніг більше!
— Пфеніг! — озивається господиня. — Давно вже я не чула цього слова!
— Сорок тисяч коньяк коштував учора, золотко, — пояснює Залізна Кобила.
— Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.
— Якого комітету?
— Комітету оновлення лірики через безпосередній досвід.
— Золотко, — мовить Залізна Кобила, — це було до підвищення курсу долара.
— Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.
— Але до післяобіднього підвищення, — втручається господиня. — Не будьте такі скупі.
— Шістдесят тисяч — це вже ціна за післязавтрашнім курсом, — кажу я.
— За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара — як смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?
— Рольф, — рішуче відповідаю я. — Людвіг не повернувся з війни.
Гунгермана раптом охоплює погане передчуття.
— А такса? — питає він. — Яка такса? Ми зійшлися на двох мільйонах. З роздяганням і півгодинною розмовою після всього. Розмова для нашого кандидата дуже важлива.