Під час війни я ще раз побував на Банштрасе — напередодні нашого від'їзду на фронт. Нам щойно минув вісімнадцятий, а декотрим не було навіть повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали жінки. Та ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п'ятеро з нас вирушили на Банштрасе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найзухваліший серед нас. Він зупинив Фріці, найпринаднішу з дам.
— Може, підемо, золотко, га?
— А чого ж, — серед диму й галасу відповіла Фріці, навіть не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?
— Більше ніж треба, — Віллі показав свою платню й ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив службу божу за щасливе повернення з війни.
— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фріці і глянула в напрямку буфету, де продавалося пиво. — Ходи нагору!
Віллі встав і скинув шапку. Фріці зупинилась і вражено втупила очі в його вогненно-руду чуприну. Чуб у Віллі був незвичайний — такий рудий, що аж полум'янів, і Фріці навіть після семи років упізнала його.
— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?
— Так! — засяяв Віллі.
— А це не ти колись готував тут уроки?
— Авжеж я!
— Он як… І тепер хочеш піти зі мною в номер?
— Звичайно! Ми ж бо вже давно знайомі.
Віллі весь розцвів усмішкою. Наступної миті він одержав добрячого ляпаса.
— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фріці.— Ти хочеш лягти зі мною в постіль? Світ не бачив такого нахабства!
— Чому? — пробелькотів Віллі.— Всі ж інші тут…
— Всі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчили катехізис? Чи писала за них твір? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?
— Але ж мені тепер сімнадцять з половиною…
— Стули пельку! Це те саме, що ти, йолопе, захотів би згвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!
— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Невже у вас немає патріотичного почуття?
Тепер Фріці помітила й мене.
— А ти не той, що напустив був нам колись гадюк? Довелося закрити на три дні заклад, поки ми повиловлювали ту погань.
— Я не випускав їх, — почав боронитися я. — Вони самі повтікали.
Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріці дала й мені ляпаса.
— Шмаркачі! Геть звідси!
На галас прибігла господиня публічного дому. Обурена Фріці розповіла їй, у чім річ. Господиня відразу впізнала Віллі.
— Рудий! — насилу переводячи подих, вигукнула вона. Господиня важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора холодцю від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвігом звати?
— Усе це так, — мовив Віллі.— Але тепер ми солдати й маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.
— Он як, ви маєте право! — Господиня знов затряслася зі сміху. — Ти ще не забула, Фріці, як рудий боявся, щоб батько не довідався про те, що він на уроці закону божого кидав бомби зі смердючим газом? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Проте Фріці все це не здавалося смішним. Вона була щиро обурена й ображена.
— Все одно що мій власний син…
Двоє чоловіків підхопили господиню під руки — вона з реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котилися сльози. В кутиках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
— Хіба не лимонад… не лимонад з маренки був вашим улюбленим напоєм? — ледве видавила з себе вона, захлинаючись сміхом.
— Тепер ми п'ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.
— Дорослим! — Господиня знов зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
— Геть звідси, невдячні свині! — крикнула нам навздогін невблаганна Фріці.
— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — ми підемо на Рольштрасе.
Ми постояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрасе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Голилися ми теж уперше в житті, а оскільки ми ніколи ще не спалгі з жінкою, то різниця здалася нам не такою вже й великою, і ми відчули її аж згодом. Тим більше, що перукар теж образив нас, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так упилися, що забули про все. Ось чому ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не пізнавши жінки. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гутгульсті, у Фландрії, в якійсь пивниці. Віллі там заразився трипером, попав до лазарету й таким чином уникнув участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних, З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.
Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші також його знають, але вдають і? себе невинних, а єдиний, хто запевняє, що відвідує йогб майже щодня — драматург і творець епопеї "Адам" Пауль Шнеевайс, — бреше: він ніколи не був там.
Долоні в Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць насолоди, вакханок та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не відвезуть звідти в Едуардо-вому "опелі" з видертою печінкою або принаймні кастрованого. Я втішаю його.
— Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фріці відірвала одному гостеві вухо, але, наскільки мені відомо, вухо можна пришити назад чи замінити целулоїдним, таким, що його й не відрізниш від справжнього.
— Вухо? — Отто зупиняється.
— Звичайно, є такі дами, що не відривають вух, — кажу я. — Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.
Отто пітніє ще дужче.
— Вухо досить-таки велика жертва, — каже він і витирає скельця пенсне.
— Поезія вимагає жертв. З відірваним вухом ти став би справді повнокровним ліриком. Ходімо!
— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітне!
— Якби мені довелося вибирати, — зауважує Ганс Гун-дерман, — я, щиро казати, краще дав би відірвати вухо, нЬк залишився б кастрованим.