— Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?
— На жаль, в окопах.
— Так кожен може сказати! Доведіть це!
Віллі підводиться. Він просто велетень. Музика саме замовкає.
— Довести? — питає Віллі.— Ось! — Він повертається до чоловіка задом, ледь підіймає ногу, і в залі лунає немов постріл з гармати середнього калібру. — Це все, — докінчує він, — чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.
Ватажок зграї мимохіть відскакує.
— Ви, здається, назвали нас боягузами? — питає Віллі, посміхаючись. — А самі наче злякалися!
Підходить господар із трьома кремезними офіціантами.
— Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кав'ярні.
Оркестр грає "Дівчину зі Шварцвальда". Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх близько двадцяти і сидять вони поблизу дверей. Нам, мабуть, доведеться скрутно.
Але раптом з'являється несподівана допомога. До нашого столика підходить дуже худий, низенький чоловік. Це Бодо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.
— Хлопці,— каже він, — я бачив, що сталося. Я тут зі своєю спілкою співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті мармизи чіплятимуться. Домовились?
— Домовились, Бодо! Тебе нам сам бог послав.
— Не думаю. Але тут не місце для розважних людей. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті, А от господар кав'ярні — безхарактерне гузно.
Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; та саме тому в цій вимозі є щось величне. В прогнилі часи треба вимагати неможливого.
— Ми скоро йдемо звідси, — каже Бодо, — а ви?
— Ми також.
Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них з'являються палиці, каміння й кастети. Бешкетники півколом оточують вхід.
Та ось з'являється Бодо. Він відпихає нас убік і разом зі своїми дванадцятьма товаришами виходить наперед.
— Ви чогось хотіли, шмаркачі? — питає він.
Охоронці національного гімну лупають очргма.
— Боягузи! — каже, нарешті, ватажок, що хотів з двадцятьма своїми спільниками напасти на нас трьох. — Ми вас іще десь спіймаємо.
— Безперечно, — погоджується Віллі.— Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки глядіть, щоб вас завжди було в три або в чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.
Ми йдемо разом зі спілкою співаків Бодо Головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими товаришами, все це й досі здається чимось дивним, цікавим, прекрасним і незбагненним: і що можна отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Я раптом починаю розуміти, що мав на думці Верні-ке, коли казав про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що тобі на якийсь час пощастило уникнути смерті — тільки на якийсь час, бо ж остаточно уникнути її, звичайно, не може ніхто.
— Вам треба вибрати якусь іншу кав'ярню, — каже Бодо. — Може, нашу? Там не буває таких мавп-ревунів. Ходімо, ми вам покажемо її.
Ми заходимо подивитися на їхню кав'ярню. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Спілка Бодо — це спілка співаків. Місто тепер кишить різними спілками, кожна має свої приміщення для зібрань, свій статут, свої порядки денні, кожна вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно поважно ставиться до неї. Спілка Бодо збирається на другому поверсі щочетверга.
— У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, — каже Бодо. — Тільки перші тенори слабуваті. Смішно, але, мабуть, на війні вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.
— Ось у Віллі перший тенор, — кажу я.
— Справді? — Бодо зацікавлено дивиться на Віллі.-г— Ану візьми оцю ноту!
Бодо заливається, як дрізд. Віллі наслідує його.
— Добрий матеріал, — каже Бодо. — Ану, цю!
Віллі долає і другу.
— Вступай до нашої спілки! — починає напосідати н^ нього Бодо. — Якщо не сподобається, ти завжди зможеііі вийти.
Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником спілки. З цього приводу він замовляє всім подвійну пайку пива й горілки, а крім того — горохову юшку та холодець. Спілка Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один, власник крамниці іграшок, — консерватор, а другий, швець, — співчуває комуністам, але до перших тенорів бути надто вимогливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю пайку пива й горілки, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени спілки налягають на холодець, проте, видно, сумніваються. Тоді втручаємося ми з Георгом і підтверджуємо, що Рене де ла Тур справді може співати двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене відразу ж заочно вибирають спершу членом, а потім і почесним членом спілки. З цього приводу Віллі знов замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші спілки під час співочих свят дурітимуть із заздрощів, думаючи, що спілка Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому вбранні, а то їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.
— Я їй сьогодні ж і скажу, — обіцяє Віллі.— Ото буде реготати! На всіх регістрах!
Нарешті ми з Георгом виходимо з кав'ярні. Віллі стежить із другого поверху за майданом — він як колишній солдат гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Та їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Вікна в пивницях навколо відчинені навстіж. З кав'ярні, де ми залишили спілку співаків, лине могутня пісня: "Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?"