— Добре. А як там панна Терговен? їй краще?
— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.
— Може, не хотіла впізнати?
— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.
— Чому?
— Хочете прослухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самого себе й дію шоку?
— Так, — відповідаю я, — сьогодні хочу.
— Цілу лекцію ви не прослухаєте. Тільки найнеобхід-ніше. Роздвоєння особистості — це звичайно бажання втекти від самого себе.
— А що таке "сам"?
Верніке дивиться на мене.
— Облишмо, це на сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість. Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на більший чи менший час знов стає самим собою. А Жене-в'єва ні. І вже давно. Ви, наприклад, знаєте її зовсім де такою, яка вона насправді.
— Вона здається цілком розумною така, як тепер, — невпевнено кажу я.
Верніке сміється.
— А що таке розум? Логічне мислення?
Я саме думаю про двоє майбутніх чуттів і тому не відповідаю йому.
— Вона тяжко хвора? — нарешті питаю я.
— З нашого погляду тяжко. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують*
— Видужують від чого?
— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.
— Панна Терговен часто почуває себе цілком щасливою "Чому ви не залишите її такою, як вона є?
— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Вер "ніке. — Крім того, вона нещаслива.
— Ви думаєте, що вона стала б щасливішою, якби ви її вилікували?
— Мабуть, ні. Вона вразлива, розумна і, певне, з багатою уявою та поганою спадковістю. Властивості, які не обов'язково дають щастя. Коли б вона була щасливою" то навряд чи захворіла б.
— То чому ж ви не дасте їй спокій?
— Так, чому? — каже Верніке. — Я часто сам собі ставлю таке запитання. Чому оперують хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Хочете скласти список цих "чому"? Він вийде довгий. І одне з цих "чому" буде таке: чому ви не доп'єте свого вина й не стулите нарешті пельку? Чому ви милуєтесь не ніччю, а своїм недозрілим розумом? Чому ви розводитесь про життя, замість того щоб його відчувати?
Він встає і потягається.
— Мені ще треба обійти замкнених. Хочете піти зі мною?
— Хочу.
— Накиньте білий халат. Я поведу вас в особливе відділення. Після цього ви або блюватимете, або питимете своє вино з глибокою вдячністю.
— Пляшка вже порожня.
— В мене в комірчині є ще одна. Може, вона нам знадобиться. Знаєте, що дивно? Те, що ви, як на свої двадцять п'ять років, набачилися вже багато смерті, лиха й людського ідіотизму — і все-таки нічого не навчилися, ставите такі дурні запитання, що дурніших і не придумаєш. Але, мабуть, так уже ведеться на світі — коли ми, нарешті, справді чогось навчимося, то вже надто старі, щоб скористатись зі своєї науки. І так триває далі, приплив за припливом, покоління за поколінням. Жодне нічогісінько не вчиться від попереднього. Ходімо!
Ми сидимо в кав'ярні "Централь" — Георг, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома самому. Верніке показав мені відділення будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, засипаних на фронті землею, людей із зруйнованою психікою. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків це відділення здавалося якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже майже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних усе ще лунає виття снарядів, у їхніх очах, як п ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплескують їх, як камбалу, гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хрипіння засипаних у бліндажах — усе тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує в цьому флігелі, оточеному трояндами й чарами літа. Тут дають накази і скоряються уявним командам, ліжка — це окопи й бліндажі, людей раз по раз засипає, і їх відкопують, убивають і душать, вони вмирають і задихаються, палатами тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, плазують, хриплять і ридають або, зненацька зіщулившись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…
— Встати! — гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів.
Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столиків і стає струнко. Оркестр кав'ярні виконує "Німеччина, Німеччина понад усе". За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи господар кав'ярні охоплені націоналістичним запалом. Усе через кількох юних розбишак, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один із них підходить до оркестру й замовляє національний гімн із таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити, і тому замість увертюри з "Поета й селянина" звучить пісня про Німеччину.
— Встати! — лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.
— Встати! — гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.
— Поцілуй мене в… — відповідаю я, — але спершу витри носа.
— Більшовик! — реве хлопець, хоч сам ще напевне не знає як слід, що це слово означає.— Тут є більшовики! — кричить він до своєї зграї.
Розбишаки хочуть улаштувати бійку. Вони знов і знов замовляють гімн, і щоразу частина відвідувачів не встає: надто ця комедія безглузда. Тоді до них кидаються крикуни з палючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують усім цим і почувають себе патріотами.
Біля нашого столика зібралось уже з десяток розбишак.
— Встати! А то буде вам непереливки!
— Як саме? — питає Віллі.
— Ось побачите як! Боягузи! Зрадники! Встати!
— Відійдіть від столика, — спокійно каже Георг. — Нам не потрібні накази шмаркачів.
Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.
— Ви не поважаєте національного гімну?
— Не в кав'ярні й не тоді, коли ним хочуть спровокувати бійку, — відповідає Георг. — А тепер дайте нам спокій зі своїми дурницями.