— Будь ласка, познайом мене з дамою!
Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи — отже, я теж мушу зробити йому приємність.
— Едуард Кноблох, господар готелю й ресторану, поет, більйонер і скнара, — недбало кажу я. — Панна Герда Шнайдер.
Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив, і розсердив його.
— Не вірте нічому з того, що він плеще, шановна панно.
— Навіть тому, що тебе так звати? — питаю я.
Герда усміхається.
— Ви більйонер? Як цікаво!
Едуард зітхає.
— Просто ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте цього базіки. А ви? Прекрасна, осяйна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…
Я не вірю своїм вухам і витріщаю очі на Едуарда, ніби він плює золотом. Мабуть, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.
— Облиш, Едуарде, кучеряві слова, — перебиваю я його. — Ця панна й сама близька до мистецтва. Вона артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести нам гуляш.
— Мені здається, що пан Кноблох висловлюється дуже поетично, — каже Герда, дивлячись на Едуарда з простодушним захватом. — Як ви тільки находите час на вірші? Адже у вас такий великий ресторан і стільки офіціантів! Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такі багаті, та ще й обдаровані.
— Та якось викручуюсь, — скромно каже Едуард, сяючи від задоволення. — То ви теж артистка…
Я помічаю, що його раптом охоплює недовір'я. Це на нього набігла тінь Рене де ла Тур, як хмаринка на місяць.
— Я хочу сказати, справжній митець, — додає він.
— Більший митець за тебе, — відповідаю я. — Панна Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх.
А тепер забудь поліцая, що сидить у тобі, як у щирому синові нашої любої вітчизни, і дай нам попоїсти.
— Леви й тигри? — Едуард витріщає очі.— Це правда? — питає він Герду. — Бо цей чоловік надто часто бреше.
Я наступаю їй під столом на ногу.
— Я була в цирку, — пояснює Герда, не розуміючи, чому це його так зацікавило. — І знов вертаюся туди.
— Що в тебе є попоїсти, Едуарде? — нетерпляче питаю я. — Чи нам треба спершу подати автобіографію в чотирьох примірниках?
— Зараз я сам погляну, — галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. — Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед селян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.
Він перевальцем відходить від нашого столика.
— Показний чоловік, — зауважує Герда. — Він одружений?
— Був колись одружений. Але він такий скупий, що дружина втекла від нього.
Герда мацає адамашкову скатертину.
— Певне, була дурна, — мрійливо каже вона. — А мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.
— Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.
— Звичайно, їх треба кудись вигідно вкладати. — Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. — Я вважаю, що цей твій приятель уміє вкладати гроші, хоч він і поет.
— Можливо, — кажу я, трохи здивований її словами. — Але іншим від того немає ніякої користі. І найменше його дружині. Вона через нього не розгинала спини від ранку до ночі. Для Едуарда одружитися — це означає придбати дармову робітницю.'
На обличчі в Герди з'являється загадкова усмішка, як у Мони Лізи.
— Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, хлопчику?
Я спантеличено дивлюся на неї. Що тут діється? Чи це ще та сама Герда, з якою я вчора в літньому ресторані "На лоні природи" їв бутерброди з кислим молоком на скромні пять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?
— Едуард гладкий, брудний і безнадійно скупий, — рішуче кажу я. — І завжди був такий, а я вже його знаю не один рік.
Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не подібна до інших жінок. Вона уважно розглядає великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:
— Напевне, йому потрібна людина, яка б дбала про нього. Звичайно, не так, як квочка! Хтось такий, хто оцінив би те, що в ньому є гарного.
Тепер я вже не можу приховати своєї тривоги. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Навіщо я притяг її сюди, між це срібло й кришталь?
— В Едуарді немає нічого гарного, — кажу я.
Герда знов сміється:
— У кожній людині є. Треба лише вміти його побачити.
На щастя, тієї миті з'являється офіціант Фрайданк. Він велично несе на срібній таці паштет.
— Що це таке? — питаю я.
— Паштет з печінки, — пихато відповідає Фрайданк.
— Але ж у меню стоїть картопляна юшка!
— А це меню склав сам пан Кноблох, — каже Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький — мені.— Чи, може, ви волієте картопляну юшку, що стоїть у меню? — люб'язно питає він. — Можна замінити.
Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую вимагати юшку, коли раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граційно міняє тарілки і дає мені ту, де більший шматок.
— Так годиться, — пояснює вона офіціантові.— Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?
— Воно-то так… — розгублено мурмоче Фрайданк. — Вдома… Але тут…
Колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені відрізати тільки скибочку, і він наказ виконав. Але вийшло все навпаки, і тепер нажаханий Фрайданк бачить, що йому доведеться щось робити на свій розсуд. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, гордій крові, і вже не одне сторіччя, але вирішувати щось самому — то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги у свого господаря, сподіваючись отримати новий наказ.
З'являється Едуард.
— Подавайте на стіл, Фрайданку, чого ви стовбичите?
Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме тієї миті, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знов пробує поміняти тарілки.
Офіціант застигає на місці. Герда пирскає зі сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене: