Я вклоняюсь йому, як абатові:
— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли жало плоті! Не кожному це вдається!
— Дурниці! Я не імпотент. Але жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хочуть заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть якщо пригощаєш їх берлінськими млинцями й портвейном.
— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевне не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.
— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й, крім того, це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть небіжчика. А так це просто дерев'яний ящик.
— Згоден, але весь час пам'ятати про цю різницю важко.
— Залежно з ким маєш справу. Якось у Гамбурзі я знайшов одну жінку, якій це було байдуже. їй це навіть подобалося. Давай їй труну, і край. Я вистелив труну до половини м'якими ялиновими стружками, вони завжди так романтично пахнуть лісом. І все було гаразд. Ми натішились досхочу, і вона захотіла вилізти. Але в якомусь місці на дні труни не висох проклятий клей, стружки зсунулися, жінчині коси попали в клей і прилипли. Вона смикнула раз, другий та як зарепетує! Подумала, що то мерці її тримають за коси. Кричала, аж поки збіглися люди, і мій господар також прийшов. Її витягли, а мене прогнали з роботи. А шкода, могли б скластися гарні стосунки. У нас, трунарів, нелегке життя.
Вільке кидає на мене шалений погляд, ледь посміхається і знов задоволено виловлює з бляшанки шпротину, не пригощаючи мене.
— Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, — кажу я. — Це страшна, повільна смерть.
Вільке відмахується.
— В мене свіжі. І дуже смачні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені гарну дівчину, и: о не боялася б мене, — таку, як ота в светрі, що тепер ч^сто заходить по вас.
Я вражено дивлюся на трунаря. Він, безперечно, має на уьазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.
— Я не торгую дівчатами, — гостро кажу я. — Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись-інде.
— А куди ж мені їх водити? — питає Вільке, видлубуючи з зубів риб'ячі кісточки. — В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліційної облави страшно. До міського парку? Знов-таки страшно поліції. Сюди на подвір'я? То вже краще до своєї майстерні.
— А хіба у вас немає житла?
— Є кімната, але там також небезпечно. Моя господиня — справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. А та яга ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як із дружньою послугою? Познайомте мене з дамою в светрі!
Я мовчки показую на порожню бляшанку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір'я і йде до крана мити свої лапи.
— Нагорі в мене є ще пляшка першокласного змішаного портвейну.
— Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.
— До того часу з нього вийде чорнило. Але на світі є й ще бляшанки зі шпротами, не тільки ця.
Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та складаний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для пані Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска — звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір'я. Ескіз склепу я оздоблюю написом: "Тут спочиває після довгих нестерпних страждань відставний майор Волькенштайн. Помер у травні 1923 року".
Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнючок, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові байдуже, де котра, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище попав би чоловік, коли б одружився з однією з таких от близнючок, а друга теж мешкала б разом із ними.
З задуми виводить мене Герда. Вона стоїть біля брами і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені в Герди за спиною спершу на порожню бляшанку з-під шпротів, яку тягає подвір'ям кіт, потім на себе й підіймає вгору два пальці, нечутно шепочучи: "Дві".
Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку та чорний берет і не скидається на папугу. Вона гарна, по-спортивному струнка, в доброму гуморі. Я дивлюся на неї вже зовсім іншими очима. Жінка, якої захотів іще якийсь чоловік, хай навіть оскаженілий від любовної жаги трунар, відразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.
— Ти була сьогодні в "Червоному млині"? — питаю я.
Герда киває головою.
— Смердючий хліві Я там тренувалась. Як я ненавиджу ті ресторани з холодним тютюновим димом!
Я схвально дивлюся на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки й додає до двох піднятих пальців ще три. П'ять бляшанок шпротів! Чудова пропозиція, але я нехтую її. На мене чекає тиждень ясного, безболісного, простого щастя почуттів і скромної уяви, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни й навіть Ізабеллу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата-морганою, що не викликає ні страждань, ні нездійсненних мрій.
Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.
— Ходімо, Гердо, — кажу я. — Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?
— Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…
— Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово попоїмо й відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не думаймо.
Гсрда сміється.
— Я сьогодні однаково не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому дурному кабаре.
— Гаразд. Отже, сьогодні ми підемо у "Валгаллу". Ти любиш гуляш?
— Люблю, — відповідає Герда.
— От і чудово! На цьому й станемо. Ходімо святкувати середину нашого короткого спільного життя!
Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я ще встигаю помітити безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки — десять бляшанок шпротів, справжнє багатство!
— А чому ж ні? — на мій подив, люб'язно погоджується Кноблох.
Я сподівався впертої відсічі. Абонементи дійсні лише вдень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, а й зупиняється біля нашого столика.