— Дякую. Я й так бадьорий. Іди сама на коктейль до "Червоного млина".
— Я маю на думці не "Червоний млин". Ти й досі граєш на органі ідіотам?
— Граю, — здивовано кажу я. — А звідки тобі відомо?
— Та йдуть чутки. Знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.
— Ти й так туди скоро попадеш.
— Ну, це ми побачимо, хто перший, — спокійно каже Ліза й кладе квітки на надгробок. — На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.
— Що?
— Не чуєш? Ревнивий! Як бритва. А чом би й ні?
Я не знаю, чи бритва може бути ревнива, проте образ переконливий.
— Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти примудряєшся вечорами надовго зникати з дому?
— Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.
— А коли він не в різниці?
— На такий випадок я маю місце гардеробниці в "Червоному млині".
— Справді?
— Хлопче, ти дурний, — каже Ліза, — як і мій старий.
— А одяг і оздоби?
— Усе дешеве й фальшиве. — Ліза посміхається. — Кожен чоловік вірить у таке. Ну от, забирай це бадилля. Подаруй його якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квітки.
— Погано ти мене знаєш.
Ліза кидає на мене через плече погляд, у якому світиться незглибима зневага, і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні капці. Один капець прикрашений помпоном, у другого він одірваний.
Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий — Різенфельд не поскупився. П'ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Потім обережно озираюся, забираю їх і несу до себе в кімнату.
За вікном у блакитному плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, що це безглуздя: я не самотніший, ніж віл у череді волів, та що з того? Самотність — це не брак товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, мабуть, я вчора був надто нестриманий з Ерною. Може, все спокійно з'ясувалося б. До того ж у кожному її слові бриніли ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.
Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі— не кохання. Але що вдієш? Від вечірніх сутінків усе в голові плутається, а крім того, з жінками не слід сперечатися, каже Георг. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює мою кімнату на Венерин грот із "Тангейзера". І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення з усім і надії. Я швидко нашкрябую кілька рядків, заліплюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію порцелянових ангелів. Я загортаю в нього троянди й вирушаю на пошуки Фріца Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.
— Фріце, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?
— Розумію, — відповідає він. — Давайте. Адреса та сама?
— Так.
Він зникає з трояндами — третя твереза голова за сьогоднішній вечір. Усі знають, чого вони хочуть, — Курт, Ліза, Фріц, — тільки я не знаю. І справа не в Ерні, я відчув це тієї миті, коли Фріца вже не можна було повернути назад. То в чому ж? Де вівтарі, де боги й де жертви?
Я все-таки вирішую піти на Моцарта — хоч я й сам і від музики відчую себе ще самітнішим.
Я повертаюся додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я глибоко схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло й завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фріца: "Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фріц".
Покласти собі на могилу. Гарний мені жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубу. Потім сідаю на стілець і обмірковую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди й вирушаю до "Червоного млина".
— Віддайте, будь ласка, цей букет панні Герді Шнайдер, — кажу я швейцарові.— Акробатці.
Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече.
— Пошукайте собі для цього посильного!
Я знаходжу посильного й кажу йому:
— Передайте букет під час виступу.
Він обіцяє виконати моє доручення. Може, Ерна там і побачить букет, думаю я. Потім блукаю містом, аж поки на мене налягає втома. Тоді повертаюся додому.
Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і поливає його. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води й виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщає очі.
— Повідь… — мурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.
І, похитуючись, рушає до своїх дверей.
VI
Над лісом висить в імлі багряний місяць. У парку душно й незвичайно тихо. Повз нас нечутно проходить скляний чоловік. Тепер йому можна вийти, сонце вже не обертає його голову в запалювальне скло. Проте для перестороги він усе-таки взув калоші. Може знятися гроза, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабелла сидить зі мною на лавці перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька лляна сукня чорного кольору й золоті черевички на високих підборах, узуті на босу ногу.
— Рудольфе, — каже вона, — ти знов покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ти був?
Рудольфі Слава богу, думаю я. Сьогодні ввечері я не витримав би, якби вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив у мене з дробовика сіллю.
— Я не покидав тебе, — відповідаю я. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
— Де ж ти був?
— Там, за муром…
"Там, серед божевільних", — мало не сказав я, проте вчасно схаменувся.
— Чому?
— Ох, Ізабелло, я й сам не знаю, чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому й навіщо…
— Цієї ночі я тебе шукала. Місяць був не такий, як он тепер — багряний, тривожний, облудний. Ні, тоді він був інакший — холодний, ясний, хоч випий його.
— Мабуть, краще було б, якби я був тут, — кажу я, відхиляючись на спинку лави, й відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабелло?
— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже й чути — аж згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знов засяє з твоїх очей. Але тоді не можна вмикати світла. При світлі він гасне.