Пані Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до квартири. Замість упасти навколішки й подякувати богові за звільнення, вона відразу ж почала оточувати небіжчика ореолом. Плачучи, вона кинулась до нього, і відтоді її очі вже не висихають. Своїй сестрі, що нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, яка неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна задуха в пекарні; Нібур, невтомно дбаючи про родину, надто багато працював, і піч інколи діяла на нього як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру й заголосила знову. Взагалі пані Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що сталося, але тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в новий його образ. І це найдивовижніше. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить: вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає або є лише натяк на них, — і це ще одна причина, чому читання оголошень про смерть тішить мене й робить оптимістом.
Я кладу повідомлення про смерть Нібура до решти семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх заа-жди трохи більше, ніж звичайно. Це наслідок кінця життя: люди святкують, їдять, п'ють, сваряться, хвилюються, і серце, артерії та голова нарешті не витримують. Повідомлення пані Нібур я відкладаю для Генріха Кроля. Це випадок саме для нього. Він людина простолінійна, без почуття іронії, і, поки пані Нібур не замовить надгробка, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила пекаря. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами пивниці "Квітка".
Сьогодні моя праця закінчена. Георг Кроль уже пішов до своєї комірчини поряд із конторою, забравши свіжі номери "Еерлінер тагеблат" та "Елеганте вельт". Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам'ятника полеглим, але на це стане часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку й відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона, цього разу зовсім одягнена, з'являється біля вікна, вимахуючи величезним букетом червоних троянд, і посилає мені рукою поцілунок. "Георг! — думаю я. — Таки послав, проноза!" Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:
— Красно дякую за квітки. Ви хоч і сичі, а все-таки, виявляється, кавалери!
Вона аж тіпається зі сміху, роззявляючи хижу пащу. Потім дістає листа.
— "Найшановніша! — хрипить вона. — Шанувальник вашої краси насмілюється покласти до ваших ніг ці троянди". — Ліза, регочучи, переводить подих. — І адреса: "Цірцеї з Гакенштрасе, 5". Що таке Цірцея?
— Жінка, що обертає чоловіків у свиней.
Ліза труситься з реготу, але видно, що вона підлещена. Здасться, що разом із нею труситься весь будинок. Ні, це не Георг, міркую я. Він ще не зовсім з'їхав з глузду.
— Від кого той лист? — питаю я її.
— Від Александра Різенфельда! Через фірму "Кроль і сини". Різенфельд! — Вона так сміється, що аж сльози течуть. — Це не той миршавий, бридкий, що був із вами в "Червоному млині"?
— Він не миршавий і не бридкий, — заперечую я. — Він чоловік у силі й дуже показний. Крім того, більярдер!
Ліза на мить замислюється. Потім киває головою, прощається і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно й чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюся вниз і чвалаю садом до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковику, витесаний для пам'ятника полеглим. Лев, як завжди, скидається на кішку, в якої болять зуби.
— Курте, — питаю я його, — якби твоє бажання могло негайно здійснитися, чого б ти захотів?
— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі гучний акорд.
— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. У мене його й так більше, ніж досить. А грошей мені бракує.
Нічого не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
— А що б ти зробив із тими грошима? — питаю я, ще не втративши надії.
— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
— Ганьба! — кажу я. — І це все? А втім, ти не прожив би з квартирної плати, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знов продавати будинки.
— Тільки не будинки! Я б їх протримав, поки скінчиться інфляція. Тоді вони знов давали б справжній прибуток, мені залишалося б тільки збирати гроші.— Бах бере ще один акорд. — Будинки… — каже він мрійливо, наче мова йде про Мікеланджело. — За сто доларів сьогодні можна вже купити той, що раніше коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна було б заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька?
— Це просто жах, — розчаровано кажу я. — Ти, видно, за одну ніч перетворився на мерзенного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
— Домовласник і скульптор. — Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він майструє за підвищеним тарифом білу дитячу труну. — Тоді б мені не довелося робити для вас цих проклятих левів, що здихають, та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин треба або їсти, або милуватися ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.
Він починає награвати "Мисливця з Курпфальца". Я бачу, що сьогодні з ним не можна провадити приіггойної розмови. А надто такої, за якою забувають зрадливих жінок.
— У чім сенс життя? — питаю я, вже йдучи.
— У тім, щоб спати, їсти й любити жінок.
Я відмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в лад стукотові Вільке, тоді помічаю це й міняю ритм.
Під брамою стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.
— На! Тримай! Мені вони ні до чого.
— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?
— Дякувати богу, ні. Я не корова. Різенфельд! — Вона сміється, як жінка з нічного клубу. — Скажи тому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.
— А що ж тобі дарувати?
— Оздоби. Що ж іще?
— Не одяг?
— Одяг дарують пізніше, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона блимає на мене очима. — Щось ти дуже сумний. Підбадьорити тебе?