Раптом Ізабелла прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.
— Це я, — кажу, — Рудольф.
— Хто?
— Я, Рудольф. Я залишився в тебе.
— Ти тут спав?
Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.
— Я залишився тут, — відповідаю я.
— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!
Я не знаю, чи вона впізнає мене.
— Де тут умикач? — питаю я.
— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Йди!
Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.
— Не бійся, Ізабелло, — кажу я.
Вона ворушиться, ніби хоче натягти на себе ковдру.
— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — А то вона побачить тебе, РальфеІ Швидше!
Я зачиняю за собою двері і спускаюся сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що я маю дозвіл відвідувати Ізабеллу.
— Вона спокійна? — питає сестра.
Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до брами, якою заходять відвідувачі. Що це знов було з нею? Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І чого вона боялася, щоб мене хтось не побачив? Я ж увечері не раз уже бував у її кімнаті.
Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і пригадую всі свої гучні слова. Мене охоплює нестерпна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його світлом і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю і здоровою неприязню до загадковості й хаосу, хоч би ми як там його називали.
Уночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно й бачу, що фельдфебеля Кнопфа несуть додому. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:
— Триклятий п'яниця!
Це вдова Конерсман, найбільша пліткарка на нашій вулиці. Вона не має чого робити й веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.
— Стуліть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.
Я не маю уявлення, чи він знає вдову Конерсман. У кожному разі після миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям нашого міста, нашої держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Нарешті вдова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, єпископові, поліції і тому, в кого він служить.
— Стуліть пельку, бридка відьмо! — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, мабуть, незвичайної сміливості.— Пан Кнопф тяжко захворів. Краще б вас була схопила якась чума.
Вдова відразу ж починає нову атаку, вдвічі завзятіше, ніж досі, хоч, здавалося б, куди вже можна завзятіше. Присвічуючи ліхтариком, вона силкується розглядіти грішника з вікна, проте світло надто слабке.
— Я знаю, хто ви! — горлає вона. — Ви — Генріх Брюге-ман! Не минути вам в'язниці за те, що ображаєте беззахисну вдову! Вбивце! Ще ваша мати…
Далі я не слухаю. У вдови й так вистачить публіки. Тепер уже майже всі вікна відчинені. Дехто сердито бурмоче, а дехто підтримує вдову. Я сходжу вниз.
Кнопфа вже принесли на подвір'я. Він блідий, обличчя йому заливає піт, ніцшевські вуса прилипли до губ. Раптом він, скрикнувши, виривається з рук, хитаючись, ступає кілька кроків і зненацька кидається до обеліска. Він охоплює його руками й ногами, як жаба, падає на нього й починає вити.
Я озираюся. Позад мене стоїть Георг у своїй пурпуровій піжамі, за ним стара пані Кроль, без вставної щелеии, в синьому халаті і з папільйотками на голові, а ще далі — Генріх, на мій подив, у піжамі, без сталевого шолома та орденів. Але все-таки піжама в нього імперських кольорів — у чорну й білу смужку.
— Що сталося? — питає Георг. — Знов delirium tremens? [35]
Гарячка вже була в Кнопфа кілька разів. Він тоді бачив
білих слонів, що виходили зі стіни, й дирижаблі, що проникали крізь замкову шпарку.
— Гірше, — відповідає чоловік, що витримував напад удови Конерсман. Це справді Генріх Брюгеман, слюсар-сан-технік. — Печінка й нирки. Кнопф думає, що вони полопали.
— То чого ж ви принесли його сюди, а не в Маріїнську лікарню?
— Він не хоче в лікарню.
З'являється Кнопфова родина. Попереду пані Кнопф, за нею три дочки, всі чотири розпатлані, заспані й перелякані. Кнопф знов починає вити.
— Ви подзвонили лікареві? — питає Георг.
— Ще ні. Ми насилу дотягли його сюди. Він хотів стрибнути в річку.
Кнопфові дружина й дочки обступають старого, як хор плакальниць. Генріх теж підходить до Кнопфа й намзгає-ться вмовити його як чоловіка, бойового товариша, солдата й німця, щоб він залишив обеліск і йшов спати, тим більше, що обеліск хитається під його вагою. Не тільки Кнопфові загрожує небезпека від обеліска, пояснює Генріх, а й обеліскові від нього; коли б з обеліском щось сталося, фірмі довелося б притягти до відповідальності Кнопфа. Адже це коштовна річ, прекрасно відполірований з усіх боків граніт, і, падаючи, він, безперечно, пошкодився б.
Кнопф не розуміє Генріха: він ірже, витріщивши очї, як кінь, що побачив привида. Я чую, як Георг дзвонить із контори лікареві. На подвір'я заходить Ліза у вечірній сукні з гофрованого білого сатину. Вона пашить здоров'ям і дуже тхне кминовою горілкою.
— Щире вітання від Герди, — каже вона мені.— Заглянь якось до неї.
Цієї миті з-поміж хрестів вигулькує пара закоханих і вибігає за браму. Виходить Вільке в нічній сорочці й дощовику, за ним іде ще один вільнодумець, Курт Бах, у чорній піжамі й сорочці, підперезаній поясом. Кнопф виє далі.
На щастя, лікарня недалеко. Невдовзі приходить лікар. Йому поспіхом пояснюють, що сталося. Відірвати Кнопфа від обеліска неможливо. Тому фельдфебелеві друзі стягають йому з кістлявого заду штани, лікар, що звик на війні ще й не до таких випадків, витирає шкіру намоченою в спирті ватою, подає Георгові маленького ліхтарика і вганяє в яскраво освітлену сідницю шприца. Кнопф трохи обертає голову, гучно випускає повітря і сповзає з обеліска додолу. Лікар відсахується, ніби Кнопф вистрілив у нього.
Друзі підводять Кнопфа. Навіть лежачи на землі, він ще міцно тримається руками за обеліск, проте опір його зломлено. Я розумію, чому Кнопф, охоплений страхом, кинувся до обеліска: він провів тут чимало приємних безтурботних хвилин, коли в нього не кололо ще в нирках.