Після обіду випав дощ, і сад виблискує росою та сонцем. Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабелла одягнена у вечірню сукню з дуже м'якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певне, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад із надгробками, будівлі й прибуток за п'ять наступних років. Вона ще ніколи не надягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спершу золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Але браслет так не зворушує мене, як монета.
— Ти чуєш їх? — питає Ізабелла. — Вони напилися, досхочу напилися й тепер глухо, задоволено гудуть, як мільйони бджіл.
— Хто?
— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?
— А вони можуть кричати?
— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?
— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.
Ізабелла сміється.
— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, наче самшитом. Крім того, ти зчиняєш такий галас — тому й не чуєш нічого.
— Я зчиняю галас? Як це?
— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний галас, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший галас, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж такі крикливі.
— Що ж у мені галасує?
— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…
— Марнославство? Я не марнославний.
— Звичайно, марнославний.
— Анітрохи, — заперечую я, хоч знаю, що кажу неправду.
Ізабелла швидко цілує мене.
— Не стомлюй мене, Рудольфеї Завжди ти чіпляєшся до назв. А тебе ж, власне, теж звати не Рудольф, правда? Як же тебе звати?
— Людвіг, — здивовано кажу я. Це вперше вона питає мене про ім'я.
— Ага, Людвіг. Ти ніколи не стомлювався від свого імені?
— Стомлювався. І навіть від самого себе.
Вона киває головою, ніби це найзвичайніша річ у світі.
— То зміни його. Чому ти не хочеш бути Рудольфом? Або кимось іншим. Поїдь звідси в якусь іншу країну. Кожне ім'я — інша країна.
— Мене назвали Людвігом. Як я можу змінити ім'я? Всі ж знають, що я Людвіг.
Ізабелла, мабуть, не слухає мене.
— Я теж скоро поїду звідси, — каже вона. — Я відчуваю це. Я стомлена і змучена своєю втомою. Все вже стає якимось порожнім, сповненим прощання, туги й очікування.
Я дивлюся на неї, і мене охоплює раптовий страх. Що вона має на увазі?
— Адже кожне з нас змінюється, — кажу я.
Ізабелла дивиться вниз на місто.
— Я маю на увазі не це, Рудольфе. Мені здається, що є ще якась зміна. Більша. Така, як смерть. Може, це і є смерть. — Ізабелла киває головою, не дивлячись на мене. — Все нею пахне, — шепоче вона. — Навіть дерева й туман. Уночі вона капає з неба. Тіні сповнені нею. А в усьому тілі — втома. Вона закралася туди. Я вже не хочу гуляти,
Рудольфе. З тобою було добре, хоч ти й не розумів мене. Принаймні ти був біля мене. А то я почувала б себе зовсім самітною.
Я не знаю, що вона має на увазі. Це якась дивна мить. Довкола стає дуже тихо, жоден листок не ворухнеться на дереві, тільки Ізабеллина рука з довгими пальцями гладить спинку плетеного крісла, і ледь чутно подзенькує браслет із зелених каменів. Призахідне сонце надає її обличчю такого теплого кольору, що сама думка про смерть здається безглуздою, — проте, незважаючи на це, мене охоплює таке почуття, ніби холод справді здіймається хвилею, як нечутний страх, ніби може трапитись таке, що Ізабелли не стане, коли знов повіє вітер. Та раптом справді здіймається вітер, він шумить у верховіттях дерев, марення зникає, Ізабелла випростується й усміхається.
— Є багато способів смерті,— каже вона. — Бідний Рудольфе! Ти знаєш лише один. Щасливий Рудольфе! Вставай, ходімо в будинок.
— Я кохаю тебе, — кажу я.
Вона сміється ще дужче.
— Називай це як хочеш. Що таке вітер і що таке тиша? Вони зовсім різні, і все-таки це те саме. Я просто каталася на розмальованих конях каруселі і в золотих гондолах, оббитих синім оксамитом, які не лише крутяться, а й гойдаються вгору і вниз. Тобі не подобаються гондоли, правда ж?
— Не подобаються. Я колись волів сидіти на лакованих оленях і левах. Але з тобою я катався б і в гондолах.
Ізабелла цілує мене.
— Музика! — тихо скрикує вона. — І світло каруселі в тумані! Де ділася наша юність, Рудольфе?
— Справді, де? — кажу я, і на очах у мене, сам не знаю чому, виступають сльози. — А вона в нас була?
— Хтозна!
Ізабелла підводиться. В листі над нами чути шарудіння. В червоному світлі призахідного сонця я бачу, що якийсь птах капнув мені на піджак — з лівого боку, там, де серце. Ізабелла помічає це й заходиться сміхом. Я легенько витираю хусточкою слід глузливої берестянки.
— Ти моя юність, — кажу я. — Тепер я знаю. Ти все, що з нею пов'язане. Геть усе. Навіть те, що починаєш розуміти аж тоді, коли втрачаєш його.
А хіба я втрачаю її? Що це я кажу? Хіба вона коли-небудь була моя? І чому я маю втрачати її? Тому, що вона так сказала? Чи тому, що зненацька з'явився цей холодний, нечутний страх? Вона ж не раз уже казала таке, і мене так часто охоплював страх.
— Я кохаю тебе, Ізабелло, — знов кажу я. — Кохаю більше, ніж сам гадав. Моє почуття як раптовий вітер, про який думаєш, що це тільки грайливий подмух, аж поки раптом серце не зігнеться від нього, як верба в бурю. Я кохаю тебе, серце мого серця, єдиний затишку серед всесвітнього неспокою, я кохаю тебе за те, що ти чуєш, як квітки хочуть пити і як час стомлюється, ніби мисливський собака, що набігався за день, я кохаю тебе, і кохання струмує з мене, як із щойно відчиненої брами, за якою ховається невідомий сад. Я ще не зовсім розумію своє почуття, я здивований ним і ще трохи соромлюся гучних слів, та вони самі лунають, ніби хтось невідомий мені говорить замість мене, я не збагну хто: чи якийсь третьорядний автор, чи моє серце, що вже не має страху…
Ізабелла раптом зупиняється. Ми стоїмо на тій самій алеї, якою вона колись поверталася до палати гола, але тепер тут зовсім інакше. Алея залита червоним вечірнім світлом, сповнена непрожитої юності, туги й щастя, що виливається то плачем, то нестримною радістю. І це вже не алея з двох рядів дерев, це алея з примарного світла. Дерева в ній схиляються одне до одного, ніби темні віяла, щоб утримати те світло, а ми стоїмо в ньому, наче невагомі, напоєні ним, немов приготовані на новорічний вечір коропи — духом рому, в якому вони плавають і яким так просякли, що аж розпадаються.