Я й далі не зводжу з неї погляду.
— Коли тобі нічого не треба, то ти могла б пояснити їм це. Нащо ж їм було б тримати тебе тут?
— Тут чи десь-інде — хіба не однаково? Хай уже тут. Тут хоч їх немає. Вони як комарі! А кому хочеться жити з комарами? — Ізабелла нахиляється вперед і пошепки додає: — Тому я й прикидаюся.
— Ти прикидаєшся?
— Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, а то вони розіпнуть на хресті. Але вони дурні. їх можна обдурити.
— Ти й Верніке обдурюєш?
— Хто це?
— Лікар.
— Д, той, що хоче одружитися зі мною! Він такий, як і всі. Тут так багато в'язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться їх. Та розп'ятого на хресті вони бояться найдужче.
— Хто боїться?
— Усі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч. Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. А от добрі — чого тільки вони не чинять! Ох, які вони кровожерні!
— Так, вони кровожерні,— погоджуюсь я, сам якось див-цо схвильований цим голосом, що жебонить у темряві.— Вони страшенно багато нашкодили. Хто вважає, що правда тільки на його боці, той безжальний.
— Не йди більше туди, Рудольфе, — шепче далі Ізабелла. — Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж хотів би посміятися, поспати, потанцювати.
— Ти так думаєш?
— Кожен хотів би, Рудольфе. Але він для них надто небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх — він найдобріший.
— Тому вони його й тримають?
Ізабелла киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.
— А то їм довелося б знов прибити його до хреста.
— Так, — кажу, — я теж так думаю. Вони б його знов убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убили безліч людей в його ім'я. В ім'я справедливості й любові до ближнього.
Ізабеллу, видно, морозить.
— Я більше не ходжу туди, — мовить вона й показує на каплицю. — Вони завжди кажуть, що людина повинна страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?
Я мовчу.
— Хто робить так, що нам доводиться страждати? — питає вона і тулиться до мене.
— Бог, — гірко кажу я. — Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.
— А хто його покарає за це?
— Що?
— Хто покарає бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке зробить, його ув'язнюють або вішають. А хто повісить бога?
— Я про це не думав, — кажу я. — При нагоді спитаю вікарія Бодендіка.
Ми повертаємось алеєю назад. У темряві пролітають кілька світлячків. Раптом Ізабелла зупиняється.
— Ти чув? — питає вона.
— Що?
— Землю. Вона стрибнула, як кінь. Малою я завжди боялася, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив'язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?
— Можна. Так само, як і на смерть.
— Не знаю. Ти ще ніколи не літав?
— У літаку?
— У якому там літаку, — зневажливо каже Ізабелла. — Так кожен може. Вві сні!
— Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?
— Ні, не кожен.
— Мабуть, кожній людині хоч раз, та снилося, що вона літає. Це один із найпоширеніших снів.
— От бачиш! — каже Ізабелла. — А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні бульбашки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив'яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?
— Не знаю. Але тоді й свинець не допоможе. Він також стане легкий, як повітря.
Зненацька вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, і здається, що в них спалахує бліде полум'я. Вона відкидає коси, що в холодному місячному світлі здаються зовсім безбарвними.
— Ти тепер ніби відьма, — кажу я. — Молода й небезпечна відьма.
Ізабелла сміється.
— Відьма, — шепоче вона. — Ти аж оце помітив? Довго ж тобі треба було приглядатися до мене!
Ізабелла рвучко розстібає синю широку спідницю, що погойдується, мов дзвін, навколо її стегон, спідниця сповзає, і вона переступає через неї. Тепер вона стоїть у самих лише черевичках і коротенькій білій розстебнутій блузці, тонка і біла, схожа більше на хлопця, ніж на дівчину. Коси її в темряві здаються бляклими, очі також.
— Ходи, — шепоче вона.
Я озираюся. Хай йому чорт, що як зараз надійде Боден-дік! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе, що думаю про це. Ізабелла ніколи не думала б. Вона стоїть переді мною, як дух, що прибрав постать людини, але готовий щомиті знов полинути в простір.
— Тобі треба одягтися, — кажу я.
Ізабелла сміється.
— Треба, Рудольфе? — глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на собі я відчуваю весь тягар світу.
Ізабелла повільно підступає до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив свої відтінки.
— Скинь це! — шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку.
Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м'які — вони вузькі, тверді й міцно вчепилися в мене.
Мені мороз пробігає поза шкірою. В Ізабеллі раптом прорвалося назовні щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як раптовий подмух вітру або як поштовх, воно надходило здалека, скупчувалось у ній і тепер стало могутньою силою, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую схопити її за руки і знов озираюсь. Але вона виривається. Вона вже не сміється: на обличчі в неї проступає смертельна поважність істоти, для якої кохання — додаткова оздоба, яка знає тільки одну мету і, не замислюючись, піде на смерть, аби лише її досягти.
Я не можу втримати її. В неї звідкись береться потуга, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб уникнути цього, я притягаю Ізабеллу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, та хіба все, що ми завжди робимо, — не насильство? Її очі — біля самого мого обличчя, порожні очі, в яких немає і сліду свідомості, застиглі, прозорі.
— Боїшся, — шепоче Ізабелла. — Ти завжди боїшся!
— Я не боюся, — мурмочу я.